•  Офіційний форум ВО "Свобода"  •  Початок  •  Зареєструватись  •  Пошук  •  Вхід
   
 А.Гітлер „Моя боротьба”. Хто читав?

Автор Повідомлення
Пляшечник


Повідомлень: 290
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 13 серпня 2010, 14:07 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Цього літа прочитав, нарешті, згадану книгу у російському перекладі. Взяв книжку з мережі . Після прочитання стали зрозумілими багато речей що відбуваються у нашій країні. А хто з дописувачів форуму ще її читав? Цікаво було б поспілкуватися, почути ваші думки.
Генадій


Повідомлень: 75
Звідки: Донбас

ПовідомленняНаписане: 13 серпня 2010, 20:50 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Пляшечник написав:
Цього літа прочитав, нарешті, згадану книгу у російському перекладі. Взяв книжку з мережі . Після прочитання стали зрозумілими багато речей що відбуваються у нашій країні. А хто з дописувачів форуму ще її читав? Цікаво було б поспілкуватися, почути ваші думки.

Я ще читаю. Прочитав десь третину. Таке враження, що книга написана про сучасність, а не початок ХХ сторіччя. Стало зрозумілим, чому ця книга була заборонена в СРСР, а також зараз не афішується, і нема у вільному продажу.
Орел


Повідомлень: 3312
Звідки: Миколаїв

ПовідомленняНаписане: 13 серпня 2010, 20:57 Переглянути профілі учасників     Відіслати листаICQ     Відповісти цитуючи     Догори

Генадій написав:
Таке враження, що книга написана про сучасність...

Точно! Саме таке і в мене було враження, коли я її прочитав.

_________________
Image
Слава Україні!
Віндіго


Повідомлень: 330
Звідки: Україна

ПовідомленняНаписане: 13 серпня 2010, 21:07 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Дуже сильна книга. Років з шість назад читав. Актуальність - незаперечна.

_________________
“Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України”.
Микола Міхновський, 1900 р.
МіхаельВітман


Повідомлень: 5497
Звідки: м.Херсон

ПовідомленняНаписане: 14 серпня 2010, 16:09 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Беріть цитати....підставляйте слова "Україна"..."українці" - ось вам і сучасність...
Микола-українець


Повідомлень: 41
Звідки: c. Цвітова

ПовідомленняНаписане: 14 серпня 2010, 23:24 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

А можна силку на цю книгу (бажано в українському перекладі)

_________________
Боріться - поборете, Вам Бог помагає!

Той, хто не любить своєї країни, нічого любитине може.

Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі.

Раби - це нація, котра не має Слова.
Тому й не може себе захистити
Пляшечник


Повідомлень: 290
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 17 серпня 2010, 07:55 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Ось і в мене книжка викликала саме такі відчуття: „майже як про сучасність”, „прямо про Україну і українців”…
То пропоную обговорити деякі ідеї цієї книги.
По-перше: голова ідея книги – парламентаризм – це колективна безвідповідальність, і це – погано. Дивлячись на наші ради усіх рівнів важко не погодитися з автором. Замість парламентаризму він пропонує щось, схоже на монархію. Але й таке ми вже бачили – сталінщина – саме такий різновид монархії. Скільки людей він згубив усім відомо. Так, він рухав суспільство уперед, але до чогось страшного, де людина перетворювалась на безправну тварину. Чи можна було б вважати таке суспільство розвинутим? Навряд чи… З іншого боку, національно орієнтований лідер, є єдиною альтернативою сьогоднішньому зрадницькому парламентаризму. То як знайти такого національного лідера, а головне, як усунути „всенародну помилку”, якщо така виникає? Про це у книзі ані слова. А що ви думаєте з цього приводу?
Стосовно лінку: нажаль, українською мовою я цієї книжки не бачив. Російською мовою книжку можна легко знайти через Google, за фразою „mein kampf скачать”.
МіхаельВітман


Повідомлень: 5497
Звідки: м.Херсон

ПовідомленняНаписане: 17 серпня 2010, 16:20 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Пляшечник написав:
Ось і в мене книжка викликала саме такі відчуття: „майже як про сучасність”, „прямо про Україну і українців”…
То пропоную обговорити деякі ідеї цієї книги.
По-перше: голова ідея книги – парламентаризм – це колективна безвідповідальність, і це – погано. Дивлячись на наші ради усіх рівнів важко не погодитися з автором. Замість парламентаризму він пропонує щось, схоже на монархію. Але й таке ми вже бачили – сталінщина – саме такий різновид монархії. Скільки людей він згубив усім відомо. Так, він рухав суспільство уперед, але до чогось страшного, де людина перетворювалась на безправну тварину. Чи можна було б вважати таке суспільство розвинутим? Навряд чи… З іншого боку, національно орієнтований лідер, є єдиною альтернативою сьогоднішньому зрадницькому парламентаризму. То як знайти такого національного лідера, а головне, як усунути „всенародну помилку”, якщо така виникає? Про це у книзі ані слова. А що ви думаєте з цього приводу?
Стосовно лінку: нажаль, українською мовою я цієї книжки не бачив. Російською мовою книжку можна легко знайти через Google, за фразою „mein kampf скачать”.

Не зовсім так...автор певно мав на увазі правління короля Фрідріха11 Пруського...як сильної особистості,а головне - національно орієнтованої...ну ще можна навести приклад Бісмарка...Кромвеля....тобто сильна раціональна особистість,справжній лідер НАЦІЇ....ось шо малося на увазі...) Ну і Рада Найсильніших (з середовища яких і мав би обиратись лідер...як приклад - Генріх Саксонський в епоху Середньовіччя)...просто так називати сталінщиною будь - яку авторитарну владу - то мяко кажучи - некоректно...
Пляшечник


Повідомлень: 290
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 18 серпня 2010, 07:54 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Те що, Міхаель, Ви згадали, не є відповіддю на поставлені запитання. Шлях майбутнього лідера угору прописаний у книзі достатньо чітко: „сильна особистість боротьбою прокладає собі шлях до верхівки влади”. Принципово – нічого нового тут не має – це звичайний шлях еволюції. Далі пан Гітлер вважає, приймати усі рішення і нести за все відповідальність буде ця особистість. Тобто необмежена влада при необмеженій відповідальності. Але ж це є протиріччя! Хто може спитати з того, хто вищій за усіх?! Хіба що народ підніме революцію. З психології людини відомо, що завжди в своїх помилках у першу чергу звинувачують когось… Так що сподіватися на самосвідомість того, хто пройшов такий довгий шлях боротьби, марно. Взагалі, ситуація, коли ми чекаємо, що ось прийде звідкілясь чесна людина, завоює владу і жити ми будемо як в раю, нагадує стару „віру у доброго царя”.
Доречи, у самій Німеччині під час правління Гітлера ми бачимо, як зосереджена у однієї особи влада призвела до національної катастрофи – програної війни.
В.Михайлович


Повідомлень: 1951
Звідки: Київ. Yкраїна.

ПовідомленняНаписане: 18 серпня 2010, 10:06 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Микола-українець написав:
А можна силку на цю книгу (бажано в українському перекладі)


Є ідея самостійно перекласти книжку українською мовою(оскільки німецькою не володію, то перекладати буду все ж з російської). Тобто за допомогою перекладача з пост-опрацюванням. Але мені інколи на жаль не вистачає стилістики. Тому хотів би викладати сюди свій варіант перекладу з подальшим обговоренням стилістики. А також хотів би знайти однодумців.

Адольф Гітлер "Майн Кампф" Adolf Hitler "Mein Kampf"
Адольф Гітлер "Моя боротьба"

ПЕРЕДМОВА
ПРИСВЯЧЕННЯ
ЧАСТИНА ПЕРША: РОЗПЛАТА
РОЗДІЛ 1 У ОТЧОМУ ДОМІ
РОЗДІЛ 2 ВІДЕНСЬКІ РОКИ НАВЧАННЯ І МУК
РОЗДІЛ III ЗАГАЛЬНОПОЛІТИЧНІ РОЗДУМИ, ПОВ'ЯЗАНІ З МОЇМ ВІДЕНСЬКИМ ПЕРІОДОМ
РОЗДІЛ IV МЮНХЕН
РОЗДІЛ V СВІТОВА ВІЙНА
РОЗДІЛ VI ВІЙСЬКОВА ПРОПАГАНДА
РОЗДІЛ VII РЕВОЛЮЦІЯ
РОЗДІЛ VIII ПОЧАТОК МОЕЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
РОЗДІЛ IX НІМЕЦЬКА РОБОЧА ПАРТІЯ
РОЗДІЛ X СПРАВЖНІ ПРИЧИНИ ГЕРМАНСЬКОЇ КАТАСТРОФИ
РОЗДІЛ XI НАРОД І РАСА
ЧАСТИНА ДРУГА
НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РУХ
РОЗДІЛ I СВІТОГЛЯД І ПАРТІЯ
РОЗДІЛ II ДЕРЖАВА
РОЗДІЛ III ПІДЛЕГЛИЙ І ГРОМАДЯНИН
РОЗДІЛ IV НАРОДНИЦЬКА ДЕРЖАВА І ПРОБЛЕМА ОСОБИСТОСТІ
РОЗДІЛ V СВІТОГЛЯД І ОРГАНІЗАЦІЯ
РОЗДІЛ VI ПЕРША СТАДІЯ НАШОЇ ПРАЦІ. ЗНАЧЕННЯ ЖИВОЇ МОВИ
РОЗДІЛ VII НАШІ ЗІТКНЕННЯ З ЧЕРВОНИМ ФРОНТОМ
РОЗДІЛ VIII СИЛЬНІ БІЛЬШЕ ВСЬОГО МІЦНІ СВОЕЮ САМОСТІЙНІСТЮ
РОЗДІЛ IX ДУМКИ ПРО ЗНАЧЕННЯ І ОРГАНІЗАЦІЙНУ ПОБУДОВУ ШТУРМОВИХ ЗАГОНІВ
РОЗДІЛ X ФЕДЕРАЛІЗМ ЯК МАСКУВАННЯ
РОЗДІЛ XI ПРОПАГАНДА І ОРГАНІЗАЦІЯ
РОЗДІЛ XII ПРОБЛЕМА ПРОФЕСІЙНИХ СОЮЗІВ
РОЗДІЛ XIII ІНОЗЕМНА ПОЛІТИКА ГЕРМАНІЇ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
РОЗДІЛ XIV СХІДНА ОРІЄНТАЦІЯ ЧИ СХІДНА ПОЛІТИКА
РОЗДІЛ XV ВАЖКІСТЬ ПОЛОЖЕННЯ І ВИПЛИВАЮЧІ ЗВІДСИ ПРАВА
ВИСНОВОК


Передмова Web-видавництва.
Вперше даний переклад книги Адольфа Гітлера був опублікований видавництвом «Т-Око» в 1992 році і був при цьому заявлений як «переклад, автор якого невідомий». До цього часу автор (чи автори) цього перекладу не заявили своїх прав на цю працю. Судячи по граматиці і стилістиці, цей переклад робився незабаром після німецького видання цієї книги (імовірно, в 1933 р.). Незалежно від того, чи живий до цього часу перекладач чи ні, майнові авторські права на переклад зберігаються протягом 50 років з першої публікації, тобто з 1992 року. Проте зважаючи на те, що саме авторство так и не було заявлено, з цим текстом зараз (на момент початку Web-публікації) можна поспілкуватись як з «суспільним надбанням». Якщо автор перекладу зможе довести своє авторство (що сумнівно) і при цьому буде заперечувати проти Web-публікації (що теж сумнівно, бо для цього потрібно, щоб така публікація перешкоджала потенційному отриманню автором якого не будь гонорару, що має на увазі бажання якого не будь книжного чи Web-видавництва комерційно використати цей текст – чого, маю надію, в осяжному майбутньому ні в якого видавництва не з'явиться. Видавництво «Т-Око» мало мінімальний тираж і переслідувало тільки інформаційні цілі), публікація буде припинена. В порівнянні з першим книжним видавництвом, в даному виданні граматика виправлена на сучасну і виправлені знайдені друкарські помилки, виправлений порядок розміщення блоків тексту. Надання відкритого доступу до цього тексту має за мету не пропаганду ідей націонал-соціалізму, а надання можливості для вивчення цього важливого з точки зору історії і культури документа. Рекомендується для вивчення всім, хто займається політикою.

1 квітня 1924 р. я був ув'язнений в фортецю Ландcберг – відповідно до вироку мюнхенського суду. Я отримав дозвілля, яке дозволило мені після багатьох років неперервної роботи засісти за написання книги, яку багато моїх друзів вже давно запрошували мене написати і яка мені самому здається корисною для нашого руху. Я вирішив в двох томах не тільки викласти цілі нашого руху, а й дати картину його розвитку. Така форма дасть більше, ніж просте викладення нашого вчення. При цьому я отримав можливість викласти також історію свого власного розвитку. Це виявилось необхідним і для першого і для другого томів моєї праці, оскільки мені потрібно було зруйнувати ті мерзотні легенди, які вигадуються єврейською пресою з метою моєї компрометації. В цій моїй роботі я звертаюсь не до чужих, а до тих прибічників нашого руху, які всім серцем йому співчувають, які хочуть зрозуміти його можливо глибше і інтимніше. Я знаю, що симпатії людей легше завоювати усним, ніж друкованим словом. Всілякий великий рух на землі зобов'язаний своїм ростом великим ораторам, а не великим письменникам. Тим не менш, для того щоб наше вчення знайшло собі завершене викладення, принципова суть його повинна бути зафіксована письмово. Нехай обидва запропонованих томи послужать каменями в фундаменті загальної справи.
Автор Фортеця Ландсберг

ПРИСВЯЧЕННЯ
9 листопада 1923 р. в 12 г. 30 хв, по опівночі перед будівлею
цейхгауза і у дворі, що належав раніше військовому міністерству у Мюнхені пали у боротьбі
за нашу справу з твердою вірою у відродження нашого народу наступні бійці:
Альфарт Фелікс, купець, нар. 5 липня 1901 р.
Бауридль Андрій, шапкар, нар. 4 травня 1879 р.
Казелла Теодор, працівник банку, нар. 8 серп. 1900 р.
Ерліх Вільгельм, працівник банку, нар. 27 січ. 1901 р.
Фауст Мартін, працівник банку, нар. 19 серп. 1894 р.
Рехенбергер Антон, слюсар, нар. 28 верес. 1902 р.
Кернер Оскар, купець, нар. 4 січ. 1875 р.
Кун Карл, оберкельнер, нар. 27 липня 1897 р.
Лафорс Карл, студент, нар. 28 жовт. 1904 р.
Нейбауер Курц, служитель, нар. 27 бер. 1899 р.
Папе Кляус, купець, нар. 16 серпн. 1904 р.
Пфортен Теодор, суддя, нар. 14 травня 1873 р.
Рикмерс Иоганн, військовий, нар. 7 травня 1881 р.
Шейбнер-Рихтер Ервін, інженер, нар. 9 січ. 1884 р.
Стронський Лоренц, інженер, нар. 14 бер. 1899 р.
Вольф Вільгельм, купець, нар. 19 жовт. 1898 г.
Так званий національний уряд відмовив героям у братській могилі. Я присвячую перший том цієї праці пам'яті цих бійців.
Імена цих мучеників назавжди залишаться світлими маяками для прибічників нашого руху.
Адольф Гітлер
Фортеця Ландсберг.
16 жовтня 1924 р.

_________________
Деградація суспільства веде до деградації всіх політичних партій. Бережіть Людину в собі.

Редаговано: В.Михайлович (18 серпня 2010, 11:22)
В.Михайлович


Повідомлень: 1951
Звідки: Київ. Yкраїна.

ПовідомленняНаписане: 18 серпня 2010, 11:19 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ 1 У ОТЧОМУ ДОМІ
Щасливою ознакою здається мені тепер той факт, що доля призначила мені місцем народження саме містечко Браунау на Інні. Адже це містечко розташоване якраз на межі двох німецьких держав, об'єднання яких принаймні нам, молодим, здавалося і здається тією заповітною метою, якої треба домагатися усіма засобами.. Німецька Австрія щоб то не було повинна повернутися в лоно великої німецької метрополії і при тому зовсім не з міркувань господарських. Ні, ні. Навіть якщо б це об'єднання з господарської точки зору було байдужим, більше того, навіть шкідливим, проте об'єднання потрібне. Одна кров - одна держава! До тих пір, поки німецький народ не об'єднав усіх своїх синів у рамках однієї держави, він не має морального права прагнути до колоніальних розширень. Лише після того, як німецька держава включить в рамки своїх меж останнього німця, лише після того, як виявиться що така Німеччина не в змозі прогодувати - в достатній мірі все своє населення, - виникаюча потреба дасть народу моральне право на придбання чужих земель. Тоді меч починає грати роль плуга, тоді криваві сльози війни здіймають землю, яка повинна забезпечити хліб насущний майбутнім поколінням. Таким чином згадане маленьке містечко здається мені символом великого завдання. Але і в іншому відношенні містечко це повчальне для нашої епохи. Більше 100 років тому це непомітне гніздо стало ареною таких подій, які увічнили його в анналах німецької історії. У рік важких принижень нашої вітчизни в цьому містечку ліг смертю героя в боротьбі за свою нещасну гаряче улюблену батьківщину нюренбержець Іоганн Пальм, за фахом продавець книг, завзятий "націоналіст" і ворог французів. Наполегливо відмовлявся він видати своїх співучасників, які в очах ворога повинні були нести кримінальну відповідальність. Зовсім як Лео Шлягетер! Французькій владі на нього теж донесли урядові агенти. Поліцейський директор з Аугсбурга придбав сумну славу цією зрадою і створив таким чином прообраз сучасної німецької влади, діючої під заступництвом пана Зеверинга. У цьому невеликому містечку, осяяному золотими променями мучеництва за депо німецького народу, в цьому містечку, баварському по крові, австрійському по державній приналежності, у кінці 80-х років минулого століття жили мої батьки. Батько був добросовісним державним чиновником, мати займалася домашнім господарством, рівномірно ділячи свою любов між усіма нами - її дітьми. Тільки дуже мало що залишилося в моїй пам'яті з цих часів. Вже через дуже короткий час батько мій повинен був залишити прикордонне містечко, що полюбився йому, і переселитися в Пассау, тобто осісти вже в самій Німеччині. Доля тодішнього австрійського митного чиновника частенько означала бродяче життя. Вже через короткий час батько повинен був знову переселитися цього разу в Лінд. Там він перейшов на пенсію. Звичайно це не означало, що старий отримав спокій. Як син бідного дрібного домовласника він і змолоду не мав особливо спокійного життя. Йому не було ще 13 років, коли йому довелося вперше залишити батьківщину. Всупереч застереженню "досвідчених" земляків він відправився у Відень, щоб там вивчити ремесло. Це було в 50-х роках минулого століття. Важко звичайно людині з провізією на три гульдени вирушати навмання без певних надій і твердо поставлених цілей. Коли йому минуло 17 років, він склав іспит на підмайстра, але в цьому не здобув задоволення, швидше навпаки. Роки потреб, роки випробувань і нещасть зміцнили його в рішенні відмовитися від ремісництва і спробувати добитися чого-небудь "вищого". Якщо в колишні часи в селі його ідеалом було стати священиком, то тепер коли його горизонти у великому місті надзвичайно розширилися, його ідеалом стало - добитися положення державного службовця. З усією чіпкістю і наполегливістю, викованою потребою і смутком вже в дитячі роки, 17-річний хлопець став наполегливо домагатися своєї мети і - став службовцем. На досягнення цієї мети батько витратив цілих 23 роки. Обітниця, яку він дав собі в житті, - не повертатися у своє рідне село раніше, ніж він стане "людиною" - був тепер виконаний. Мета була досягнута; проте в рідному селі, звідки батько пішов хлопчиком, тепер вже ніхто не пам'ятав його, і саме село стало для нього чужим. 56 років від народження батько вирішив, що можна відпочити. Проте і тепер він не міг жодного дня жити на положенні "нероби". Він купив собі в околицях австрійського містечка Ламбаха маєток, в якому сам господарював повернувшись таким чином після довгих і важких років до занять своїх батьків. Саме в цю епоху в мені стали формуватися перші ідеали. Я проводив багато часу на свіжому повітрі. Дорога до моєї школи була дуже довгою. Я ріс в середовищі хлопчиськ фізично дуже міцних, і моє проведення часу в їх оточенні не раз викликало турботу матері. Менше за все оточення розташовувало мене до того, щоб перетворитися на оранжерейну рослину. Звичайно я менше за все в той час вдавався до думок про те, яке покликання обрати в житті. Але ні в якому разі мої симпатії не були спрямовані у бік чиновницької кар'єри. Я думаю що вже тоді мій ораторський талант розвивався в тих більш менш глибокодумних дискусіях, які я вів зі своїми однолітками. Я став маленьким ватажком. Заняття в школі давалися мені дуже легко; але виховувати мене все ж було справою не легкою. У вільний від інших занять час я вчився співу в хоровій школі в м. Ламбах. Це давало мені можливість часто бувати в церкві і прямо оп'янятися пишнотою ритуалу і урочистим блиском церковних свят. Було б дуже натурально, якби для мене тепер посада абата стала таким же ідеалом, як ним свого часу для мого батька була посада сільського пастора. Протягом деякого часу це так і було. Але моєму батьку не подобалися ні ораторські таланти його забіяки синочка, ні мої мрії про те, щоб стати абатом. Та і я сам дуже скоро втратив смак до цієї останньої мрії, і мені стали малюватися ідеали, більш відповідні моєму темпераменту. Перечитуючи багато разів книги з батьківської бібліотеки, я понад усе зупиняв свою увагу на книгах військового змісту, особливо на одному народному виданні історії франко-пруської війни 1870-1871 р.. Це були два томи ілюстрованого журналу цих років. Ці томи я став з любов'ю перечитувати по кілька разів. Пройшов деякий час, і епоха цих героїчних років стала для мене найулюбленішою. Віднині я найбільше мріяв про предмети, пов'язані з війною і з життям солдата. Але і в іншому відношенні це набуло для мене особливо великого значення. Вперше в мені прокинулася поки що неясна думка про те, яка ж різниця між тими німцями, які брали участь в цих битвах, і тими, які залишилися в стороні від цих битв. Чому це запитував я себе, Австрія не брала участі в цих битвах, чому батько мій і усі інші стояли в стороні від них? Хіба ми теж не німці, як і усі інші, хіба усі ми не належимо до однієї нації? Ця проблема уперше почала бродити в моєму маленькому мозку. З прихованою заздрістю вислуховував я відповіді на мої обережні питання, ось-де не кожен німець має щастя належати до імперії Бісмарка. Зрозуміти цього я не міг.

_________________
Деградація суспільства веде до деградації всіх політичних партій. Бережіть Людину в собі.
В.Михайлович


Повідомлень: 1951
Звідки: Київ. Yкраїна.

ПовідомленняНаписане: 18 серпня 2010, 11:20 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Виникло питання про віддачу мене до школи. Враховуючи усі мої схильності і особливо мій темперамент, батько дійшов висновку, що віддати мене в гімназію, де переважають гуманітарні науки, було б неправильно. Йому здавалося, що краще визначити мене в реальне училище. У цьому намірі зміцнювали його ще більше мої очевидні здібності до малювання - предмет, який за його переконанням в австрійській гімназії був в досконалій занедбаності. Можливо, що тут зіграв роль і його власний досвід що вселив йому, що в практичному житті гуманітарні науки мають дуже мале значення. Загалом він думав, що його син, як і він сам, повинен з часом стати державним чиновником. Гіркі роки його юності змусили його особливо цінувати ті досягнення, яких він згодом добився своєю працею. Він дуже гордився, що сам своєю працею досяг усього того, що він мав, і йому хотілося, щоб син пішов по тій же дорозі. Своє завдання він бачив тільки в тому, щоб полегшити мені цей шлях. Сама думка про те, що я можу відхилити його пропозицію і піти по зовсім іншій дорозі, здавалася йому неможливою. У його очах рішення, яке він намітив, було само собою зрозумілим. Владна натура батька, що загартувалася у важкій боротьбі за існування протягом усього його життя, не допускала і думки про те, що недосвідчений хлопчик сам обиратиме собі дорогу. Та він вважав би себе поганим батьком, якби допустив, що його авторитет в цьому відношенні ким-не-будь може оскаржуватись. Проте, виявилось, що справа пішла зовсім інакше. Вперше в моєму житті (мені було тоді всього 11 років) я виявився в ролі опозиціонера. Чим суворіше і рішучіше батько наполягав на своєму плані, тим впертіше і наполегливіше син його наполягав на іншому. Я не хотів стати державним чиновником. Ні умовляння, ні "серйозні" представлення мого батька не могли зломити опір. Я не хочу бути чиновником. Ні і Ні! Усі спроби батька вселити мені симпатії до цієї професії оповіданнями про власне минуле досягали абсолютно протилежних результатів. Я починав позіхати, мені ставало осоружно при одній думці про те, що я перетворюся на сковану людину, що вічно сидить в канцелярії, не має в розпорядженні свого власного часу і що займається тільки заповненням формулярів. Та й справді, які думки така перспектива могла будити в хлопчику, який зовсім не був "хорошим хлопчиком" в звичайному значенні цього слова. Навчання в школі давалося мені до смішного легко. Це залишало мені дуже багато часу, і я своє дозвілля проводив більше на сонці ніж в кімнаті. Коли тепер будь-які політичні супротивники, досконально досліджуючи мою біографію намагаються "скомпрометувати" мене, вказуючи на легковажно проведену мною юність, я часто дякую небу за те що вороги нагадують мені про ті світлі і радісні дні. В той час всі виникаючі "непорозуміння" на щастя дозволялися в лугах і лісах, а не де-не-будь у іншому місці. Коли я поступив в реальне училище, в цьому відношенні для мене змінилося мало що. Але тепер мені довелося дозволити ще одне непорозуміння - між мною і батьком. Поки плани батька зробити з мене державного чиновника натрапляли тільки на мою принципову відразу до професії чиновника, конфлікт не набував гострої форми. Я міг не завжди заперечувати батьку і більше відмовчуватися. Мені було досить моєї власної внутрішньої рішучості відмовитися від цієї кар'єри, коли прийде час. Це рішення я прийняв і вважав його непохитним. Поки я просто мовчав, взаємини з батьком були стерпні. Гірше стала справа, коли мені довелося почати протиставляти свій власний план плану батька, а це почалося вже з 12-річного віку. Як це сталося, я і сам тепер не знаю, але одного прекрасного дня мені стало цілком ясним що я повинен стати художником. Мої здібності до малювання були безперечні - вони ж послужили одним з аргументів для мого батька віддати мене в реальну школу. Але батько ніколи не допускав і думки, що це може стати моєю професією. Навпаки! Коли я уперше, відхиливши ще раз улюблену ідею батька, на питання, ким би я сам хотів стати, сказав - художником, батько був уражений і здивований до останньої міри. "Рисувальщиком? Художником"? Йому здалося, що я з'їхав з глузду або він недочув. Але коли я точно і ясно підтвердив йому свою думку він накинувся на мене з усією рішучістю свого характеру. Про це не може бути і мови. "Художником?! Ні, ніколи, поки я живий"! Але оскільки син в числі інших рис успадкував від батька і його упертість, то з тією ж рішучістю і завзятістю він повторив йому свою власну відповідь. Обидві сторони залишилися при своєму. Батько наполягав на своєму "ніколи!", а я ще і ще раз заявляв "неодмінно буду". Звичайно ця розмова мала невеселі наслідки. Старий зробився жорстоким проти мене, а я, незважаючи на мою любов до батька, - у свою чергу проти нього. Батько заборонив мені і думати про те, що я коли-не-будь здобуду освіту художника. Я зробив один крок далі і заявив, що тоді я взагалі нічому вчитися не буду. Звичайно такі мої "заяви" ні до чого хорошому привести не могли і тільки посилили рішення батька наполягти на своєму щоб то не було. Мені нічого не залишалося, як замовкнути і почати проводити свою погрозу в життя. Я думав, що коли батько переконається в тому, які погані стали мої успіхи в реальному училищі, він так чи інакше вимушений буде піти на поступки. Не знаю, чи вдався б мій розрахунок, але поки що я досяг тільки очевидного неуспіху в школі. Я став вчитися тільки тому, що мені подобалося, особливо тому, що за моїми розрахунками могло мені згодом згодитися для кар'єри художника. Те що в цьому відношенні здавалося мені малопридатним або що взагалі мене не притягало, я став абсолютно саботувати. Мої відмітки в цю пору були абсолютно суперечні: то я отримував "добре" або "відмінно", то "задовільно" або "погано". Краще за все я займався географією і історією. Це були два моїх улюблених предмета, по яких я був першим учнем у класі. Коли я тепер після багатьох років озираюся назад на той час, то абсолютно ясно переді мною змальовуються два дуже важливих обставини: Перше: я став націоналістом. Друге: я навчився вивчати і розуміти історію. Стара Австрія була "державою національностей". Німець, що живе в Німецькій імперії, по суті не може, або принаймні тоді не міг уявити собі яке значення цей факт має для повсякденного життя кожного, що живе в такій державі національностей. У шумі дивних перемог героїчних армій у франко-пруській війні германці поступово стали все більше цуратися німців, що живуть по той бік німецької межі, частиною перестали їх навіть розуміти. Все частіше і частіше стали змішувати - особливо відносно австрійських німців - монархію, що розкладається, з народом в корені здоровим. Люди не зрозуміли що якби австрійські німці не були чистокровними, у них ніколи не вистачило б сил на те, щоб такою мірою накласти свій відбиток на життя 52-мільйонної держави. А тим часом австрійські німці зробили це такою мірою, що в Німеччині могла навіть виникнути помилкова думка, ніби Австрія є німецькою державою. Або це абсолютно небувала безглуздість, або - блискуче свідоцтво на користь 10 мільйонів австрійських німців. Лише дуже небагато германців мали скільки-не-будь ясне уявлення про ту напружену боротьбу, яка йшла в Австрії навколо німецької мови навколо німецької школи і німецької культури. Тільки тепер, коли такі ж сумні обставини випали на частку мільйонам німецьких німців, яким доводиться переносити чужоземне ярмо і, пристрасно мріючи про возз'єднання зі своєю вітчизною, домагатися принаймні свого священного права говорити на рідній мові, - тільки тепер в широких колах німецького населення стали розуміти, що означає боротися за свою народність. Тепер вже багато хто зрозуміє, яку велику роль грали австрійські німці, які, будучи надані самим собі, протягом віків вміли охороняти східний кордон німецького народу, вміли в довгій виснажливій боротьбі відстоювати німецьку мовну межу в таку епоху, коли німецька імперія дуже цікавилася колоніями, але дуже мало уваги звертала на власну плоть і кров у власних своїх межах. Як усюди і скрізь у всякій боротьбі так і в боротьбі за рідну мову всередині старої Австрії були три шари: борці, байдужі і зрадники. Вже на шкільній лаві помічалася ця диференціація. У боротьбі за рідну мову найхарактернішим взагалі являється те, що пристрасті захльостують, мабуть, найсильніше саме шкільну лаву, де якраз підростає нове покоління. Навколо душі дитини ведеться ця боротьба, і до дитини звернений перший заклик в цій суперечці: "німецький хлопчик, не забувай, що ти німець, а дівчинка, пам'ятай що ти повинна стати німецькою матір'ю"! Так і мені випало на долю вже в порівняно дуже ранній юності взяти участь в національній боротьбі, що розігрувалася в старій Австрії. Ми збирали грошові фонди, ми прикрашали свій одяг волошками і чорно-червоно-золотими стрічечками, ми виспівували замість австрійського гімну "Deutschland uber alies". І усе це незважаючи на усі заборони. Наша молодь проходила через відому політичну школу вже в такому віці, коли молоді люди, що належать до національної держави ще і не думають про участь в боротьбі і з скарбів своєї національної культури користуються тільки рідною мовою. Що я в ту пору не належав до байдужих, це само собою зрозуміло. Протягом найкоротшого часу я перетворився на фанатичного "дейч-націонала", що тоді, звичайно було зовсім не ідентичне з тим, що зараз вкладається в це партійне поняття. Я розвивався в цьому напрямі так швидко, що вже в 15-річному віці у мене було ясне уявлення про ту відмінність, яка існує між династичним "патріотизмом" і народним "націоналізмом". Я вже у той час стояв за останній. Тому, хто не доклав зусиль щоб скільки-не-будь серйозно вивчити внутрішні стосунки при габсбургскої монархії, ця обставина буде здаватись, можливо, незрозумілою. Вже одне викладання історії у школі при тодішньому стані речей в австрійській державі неминуче повинне було породжувати такий розвиток. Адже по суті кажучи, спеціально австрійської історії майже не існує. Доля цієї держави настільки тісно пов'язана з життям і зростанням усього німецького народу, що розділити історію на німецьку і австрійську майже немислимо. Коли Німеччина стала розділятися на дві держави, саме це ділення якраз і перетворилося на предмет німецької історії. Символи колишньої могутності німецької імперії, що збереглися у Відні, служать дивною запорукою вічної єдності. Крик болю, що вирвався з грудей австрійських німців в дні краху габсбургської держави, клич про приєднання до Німеччини - усе це було тільки результатом глибокого почуття, здавна закладеного в серцях австрійських німців, які ніколи не переставали мріяти про повернення в незабутній отчий будинок. Але цього факту ніколи не можна було б пояснити якби сама постановка справи виховання кожного окремого австрійського німця в школі не породжувала цього загального почуття туги по возз'єднанню з Німеччиною. Тут джерело, яке ніколи не вичерпається. Пам'ять про минуле увесь час нагадуватиме майбутнє, як би не прагнули покрити мороком забуття цю проблему. Викладання світової історії у середній школі ще і зараз знаходиться на дуже низькому ступені. Лише небагато учителів розуміють, що метою історичного викладання ніколи не має бути безглузде заучування напам'ять або механічне повторення історичних дат і подій. Справа зовсім не в тому, чи знає хлопець на зубок, в якій саме день відбувалася та або інша битва, коли саме народився той або інший полководець або в якому році той або інший (більшою частиною дуже незначний) монарх надів на свою голову корону. Милосердний боже, зовсім не в цьому річ! "Вчитися" історії означає уміти шукати і знаходити чинники і сили, що зумовили ті або інші події, які ми потім повинні були визнати історичними подіями. Мистецтво читання і вивчення зводиться в цій області до наступного: істотне запам'ятати, несуттєве забути. Для моєї особистої долі і усього мого подальшого життя зіграла, можливо, вирішальну роль та обставина, що щастя послало мені такого викладача історії, який, подібно лише дуже небагатьом, зумів покласти в основу свого викладання саме цей погляд. Тодішній викладач історії в реальному училищі міста Лінца, доктор Леопольд Петч, у якого я вчився, був живим втіленням цього принципу. Цей старий з добродушною зовнішністю, але рішучим характером умів своїм блискучим красномовством не лише прикувати нашу увагу до предмета, що викладався, але просто захопити. Ще і тепер я із зворушливим почуттям згадую цього сивого учителя, який своєю гарячою мовою частенько примушував нас забувати сьогодення і жити у дивному світі великих подій минулого. Сухі історичні спогади він умів перетворювати на живу захоплюючу дійсність. Часто ми на його уроках були повні захоплення і нерідко його викладанням були зворушені до сліз. Щастя наше було тим більше велике, коли цей учитель в доступній формі умів, ґрунтуючись на сьогоденні, освітити минуле і, ґрунтуючись на уроках минулого, зробити висновки для сьогодення. Більш ніж хто не-будь інший з викладачів він умів проникнути в ті пекучі проблеми сучасності які пронизували тоді усе наше існування. Наш маленький національний фанатизм був для нього засобом нашого виховання. Апелюючи все частіше до нашого національного почуття честі, він піднімав нас на набагато більшу висоту, чим цього можна було б досягти якими б то не було іншими засобами. Цей учитель зробив для мене історію найулюбленішим предметом. Проти свого власного бажання він вже тоді зробив мене молодим революціонером. Насправді, хто міг вивчати історію у такого викладача за тодішніх умов, не ставши при цьому ворогом тієї держави, яка через посередництво своєї династії таким фатальним чином впливало на долі нації? Хто міг за тодішніх умов зберегти вірність династії, що так ганебно зраджувала у минулому і сьогоденні корінні інтереси німецького народу в корисливих інтересах. Хіба нам тоді ще зовсім молодикам, не було цілком ясно, що це австрійська держава ніякої любові до нас, німців, не живить та і взагалі живити не може. Знайомство з історією царювання габсбургского будинку доповнювалося ще нашим власним повсякденним досвідом. На півночі і на півдні чужонаціональна отрута роз'їдала тіло нашої народності, і навіть сам Відень на наших очах все більше перетворювався на місто зовсім не німецьке. Династія загравала з чехами при всякій слушній і незручній нагоді. Рука господня, історична Немезіда, захотіла, щоб ерцгерцог Франц-Фердинанд, смертельний ворог австрійських німців, був простріляний тими кулями, які він сам допомагав відливати. Адже він-то і був головним покровителем політики, що проводилася згори, слов'янізації Австрії! Неосяжні були ті тяготи, які покладалися на плечі німців. Нечувано великі були ті жертви кров'ю і податками, які вимагалися від них, і проте кожен, хто був не зовсім сліпий, повинен був бачити, що усе це марно. Що нам було особливе боляче, так це те, що уся ця система морально прикривалася своїм союзом з Німеччиною. Цим неначе санкціонувалася політика повільного викорінювання німецького початку в старій габсбургскій монархії. І виходило навіть так, що це санкціонується самою Німеччиною. З істинно габсбургским лицемірством усюди створювали враження, ніби Австрія все ще залишається німецькою державою. І це лицемірство тільки збільшувало нашу ненависть до династії, викликаючи в нас пряме обурення і презирство. Тільки у самій німецькій імперії ті, хто вважав себе єдино "покликаним", нічого цього не помічали. Неначе уражені сліпотою, вони увесь час підтримували союз з трупом а ознаки розкладання трупа оголосили "зорею нового життя". У цьому нещасному союзі молодої імперії з австрійською державною примарою вже закладений був зародок майбутньої світової війни і майбутнього краху. Нижче я ще зупинюся не раз на цій проблемі. Тут досить підкреслити той факт, що, по суті кажучи, вже в самій ранній моїй юності я дійшов висновку, від якого мені згодом не довелося відмовлятися ніколи; навпаки, висновок цей тільки зміцнився, а саме я дійшов висновку, що зміцнення німецької народності припускає знищення Австрії : що національне почуття ні в якому разі не є ідентичним з династичним патріотизмом; що габсбургська династія була нещастям німецького народу. Я вже тоді зробив усі належні висновки з того, що я зрозумів : гаряча любов до моєї австро-німецької батьківщини, глибока ненависть до австрійської держави!

_________________
Деградація суспільства веде до деградації всіх політичних партій. Бережіть Людину в собі.
В.Михайлович


Повідомлень: 1951
Звідки: Київ. Yкраїна.

ПовідомленняНаписане: 18 серпня 2010, 11:20 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Отримана мною в школі любов до історичного мислення ніколи не залишала мене протягом усього мого подальшого життя. Вивчення історії стає для мене невичерпним джерелом розуміння історичних подій сучасності, тобто політики. Я не ставлю собі завданням "вчити" сучасність - нехай вона вчить мене. Рано я став політичним "революціонером", але також рано я став революціонером в мистецтві. Столиця Верхньої Австрії мала тоді зовсім не поганий театр. Грали там майже усе. 12 років я уперше побачив на сцені "Вільгельма Телля". Через декілька місяців я познайомився з першою оперою в моєму житті - з "Лоєнгріном". Я був захоплений до останньої міри. Мій юний ентузіазм не знав меж. До цих творів мене продовжує тягнути усе життя, і я відчуваю ще і тепер як особливе щастя те, що скромність провінційної постановки дала мені можливість в пізніших відвідуваннях театру знаходити завжди щось нове і вище. Усе це зміцнювало в мені глибоку відразу до тієї професії, яку вибрав для мене мій батько. Все більше приходив я до переконання, що як державний чиновник я ніколи не буду щасливий. Моє рішення стати художником зміцнилося ще більше, після того, як в реальному училищі мої здібності до малювання були визнані. Тепер уже ні прохання, ні погрози не могли нічого змінити. Я хотів стати художником, і ніяка сила у світі не змусила б мене стати чиновником. Характерно тільки те, що з роками в мені прокинувся ще інтерес до будівельного мистецтва. В ті часи я рахував це само собою зрозумілим доповненням до моїх здібностей по малюванню і я внутрішньо радів тому, що рамки мого художнього таланту розширюються. Що справа в майбутньому складеться зовсім інакше, я звичайно не передчував. Незабаром виявилось, що питання про мою професію вирішиться швидше, ніж можна було чекати. Мені було 13 років, коли я несподівано втратив батька. Ця досить ще міцна людина померла від удару. Смерть була миттєвою і безболісною. Ця смерть усіх нас навантажила в глибоку печаль. Його мрії допомогти мені вийти на дорогу, як він це розумів, допомогти мені уникнути тих страждань, які пережив він сам, таким чином не виправдалися. Проте він, сам того не усвідомлюючи, поклав початок тому майбутньому, про яке тоді ні він, ні я не мали ніякого передчуття. Ззовні, найближчим часом неначе нічого не змінилося. Мати почувала себе зобов'язаною згідно із заповітом батька продовжувати моє виховання в тому напрямі щоб підготувати мене до кар'єри державного чиновника. Я сам більш ніж коли б те не було був сповнений рішучості ні за яких обставин чиновником не ставати. Чим більше предмети викладання у середній школі віддалялися від мого ідеалу, тим більш байдужим ставав я до цих предметів. Несподівано на допомогу мені прийшла хвороба. Протягом декількох тижнів вона вирішила питання про моє майбутнє, а тим самим і суперечка між мною і отчим будинком. Важке запалення легенів змусило лікаря найнаполегливішим чином порадити матерів ні за яких обставин не дозволяти мені після одужання працювати в канцеляріях. Відвідування реального училища теж довелося перервати на цілий рік. То, про що я у тиші мріяв, то, за що я постійно боровся, тепер одним ударом само собою було досягнуто. Під враженням моєї хвороби мати, нарешті, погодилася узяти мене з реального училища і помістити в школу малювання. Це були щасливі дні, які здалися мені прямо здійсненням мрії; але усе це так мрією і залишилося. Через два роки померла моя мати, і це поклало край усім цим дивним планам. Мати померла після довгої важкої хвороби, яка із самого початку не залишала місця надіям на одужання. Проте цей удар уразив мене жахливо. Батька я шанував, матір же любив. Важка дійсність і потреба змусили мене тепер швидко прийняти рішення. Невеликі засоби, які залишилися після батька, були швидко витрачені під час хвороби матері. Сирітська пенсія, яка мені належала, була абсолютно недостатньою для того, щоб на неї жити, і мені припало тепер самому відшукувати собі харчування. З кошиком речей в руках, з непохитною волею в душі я поїхав у Відень. Те, що 50 років тому вдалося моєму батьку, я сподівався відвоювати у долі і для себе; я також хотів стати "чим-небудь", але звичайно ні в якому разі не чиновником.

_________________
Деградація суспільства веде до деградації всіх політичних партій. Бережіть Людину в собі.
Пляшечник


Повідомлень: 290
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 18 серпня 2010, 11:29 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Цитата:

Є ідея самостійно перекласти книжку українською мову(оскільки німецькою не володію, то перекладати буду все ж з російської). Тобто за допомогою перекладача з пост-опрацюванням.

Ідея перекласти книжку українською – гарна, але все ж таки перекладати треба з оригіналу. Справа у тому, що російський переклад є вже чиїмсь „опрацюванням”. І ще одне: той переклад, який був у мене, містить багато орфографічних і стилістичних помилок. Декілька разів взагалі дуже важко було втямити, що хотів сказати автор у першоджерелі.
В.Михайлович


Повідомлень: 1951
Звідки: Київ. Yкраїна.

ПовідомленняНаписане: 18 серпня 2010, 11:51 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Пляшечник написав:
Цитата:

Є ідея самостійно перекласти книжку українською мову(оскільки німецькою не володію, то перекладати буду все ж з російської). Тобто за допомогою перекладача з пост-опрацюванням.

Ідея перекласти книжку українською – гарна, але все ж таки перекладати треба з оригіналу. Справа у тому, що російський переклад є вже чиїмсь „опрацюванням”. І ще одне: той переклад, який був у мене, містить багато орфографічних і стилістичних помилок. Декілька разів взагалі дуже важко було втямити, що хотів сказати автор у першоджерелі.


Це я і сам розумію.
Але поки інші бідкаються, і розводять руками, а потім читають російською мовою, я перекладаю так, як можу. Якщо хтось зробить краще за мене - будь-ласка.

_________________
Деградація суспільства веде до деградації всіх політичних партій. Бережіть Людину в собі.

 
Нова тема Відповісти

 
ВО "Свобода"
Олег Тягнибок - голова партії
Всеукраїнське об'єднання "Свобода"
http://www.tyahnybok.info

Виступає за:
захист прав українців
шану національних героїв та святинь
поширення української мови
тверду проукраїнську політику



ВО "Свобода"
Українська права партія,
зареєстрована в 1995, однак
діяла з перших років
здобуття незалежності. Програма ВО "Свобода" є
Програма захисту українців

Основні напрямки програми:
визнання голодомору та
репресій геноцидом українців,
захист української мови,
визнання ОУН-УПА,
національна справедливість



Лічильники

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET