•  Офіційний форум ВО "Свобода"  •  Початок  •  Зареєструватись  •  Пошук  •  Вхід
   
 Ірина Фаріон, як захисник української мови. Але!!!!

Автор Повідомлення
Ліна


Повідомлень: 4273
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 18 квітня 2014, 16:51 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

дід Володя написав:
Тепер оту гру у піддавки потрібно закінчувати і реально переходити до демонстрації своєї твердої мовної політики-одна нація-одна державна мова.Кожен етнос нашої нації вільний розмовляти і розвивати свою рідну мову на побутовому рівні,без обмежень.В районах,де переважає кількісно,чи є згода з боку більшості,що-до потрібності і мудрості таких кроків,якийсь конкретний етнос-навіть бажано додатково ввести мову цього етносу для вивчення,у шкільну програму.Наприклад,як одну з регіональних,обов*язкових для вивчення мов.


Дід Володя, приємно читати притомні роздуми галичанина. Тому що ця дурість про "мовне порозуміння зі Сходом" повіяла з Галичини за сприяння культурного прошарку столиці.
Майдан дав змогу побачити й український Захід, де теж побутують місцеві штампи. Спілкувалася з франківцями, які мене переконували, що їх не сприймають як своїх у Центрі, а особливо на Сході. Я їм сказала, що протягом останніх кількох років багато чого змінилося. Зрештою, вже з'явилося нове покоління, яке не знає поділу України, сприймаючи її як цілість. А Схід - справа справді тонка, гадаю, що не безнадійна.

Про це говорить донецький журналіст Олексій Мацука.
«Закликаю — всі в Донецьк!» Головний редактор сайта «Новости Донбасса» Олексій МАЦУКА — про те, як працювати медіа в умовах війни, реакцію громадянського суспільства на агресію Росії та необхідність інтелектуального «десанту» на сході
http://www.day.kiev.ua/uk/article/media/zaklikayu-vsi-v-doneck

Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Хай живе вільна Україна!
дід Володя


Повідомлень: 4756
Звідки: Галичина

ПовідомленняНаписане: 18 квітня 2014, 17:09 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Дякую,шановна пані Ліно!
Назовемо,можливо то не дурістю,а благими намірами до діалогу.Це ж вияв культури і поваги до іншого етносу,яким ми показали свою відкритість і щирість,навіть,якщо це хтось сприйняв,як слабість,чи якусь меншовартісну запопадливість,чи дешеве підлабузництво,то це помилка.Мер Львова Андрій Садовий не втратив авторитету,коли звернувся до російськомовного Криму російською мовою.Навпаки,ми маємо чисту совість,бо зробили непростий крок до порозуміння і переосмислення наших цінностей і пріоритетів.А тепер час показати,що криця тільки до певного часу буває в м*якому стані-коли гартується.


Редаговано: дід Володя (18 квітня 2014, 17:31)
М.Джура


Повідомлень: 2715
Звідки: Кривий Ріг

ПовідомленняНаписане: 18 квітня 2014, 17:20 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Просто, розумієте, пане Володимире, звертаючись до півдня і сходу російською мовою, політики забувають про україномовних(чи тих хто хотів би такими бути) українців цих регіонів, а їм же ж і так не солодко, а тут ще й така зневага, ніби україномовні українці живуть тільки на заході України.
п.с. У нас говорять:"Добрими намірами вистелена дорога до пекла."
дід Володя


Повідомлень: 4756
Звідки: Галичина

ПовідомленняНаписане: 18 квітня 2014, 17:31 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Та я то розумію,маючи двох дітей,батьки завжди опонують до меньшенького нерозумного,часто йдучи на поступки і обділяючи більш притомного ласкою і увагою,маючи надію,що цей більш притомний зрозуміє і пробачить їхню поведінку.Тільки,правда,всьому є міра і часом надмірне *сюсюкання*завдає більше шкоди,як користі.Всьому має бути міра.І хоча любов довготерпить-все робиться з мудрістю...


Редаговано: дід Володя (06 листопада 2014, 06:41)
Ліна


Повідомлень: 4273
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 21 квітня 2014, 10:23 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Ірина Фаріон. Христос Воскрес! Воїстину Воскрес!
http://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/535400b394f8c/

Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Хай живе вільна Україна!
Таня Танюша


Повідомлень: 672
Звідки: Одесская обл.

ПовідомленняНаписане: 22 квітня 2014, 09:10 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Усіх форумчан вітаю з світлим Христовим Воскресінням!
Усім бажаю міцного здоров.я, терпіння, віри і надії на краще.
Христос Воскрес! Воскресне Україна!

Не просте свято цей рік. У церкві і вдома мимоволі порівнюєш все те, що зараз робить УЦКП і УЦМП і визнаєш, яка церква справді в одночас з народом і Богом, а яка відірвалася від реальності. А ще підступне, чи не підуть ті гроші, що збирає церква МП (іншої в нас немає), на потреби російської армії, і... рука не лізе в гаманець.
Нещодавно мала розмову з вчителькою, яка родом з Краматорська. Попри її антимайданівські погляди, де "людей накачувати наркотою" і "всі їздили виключно на заробітки", вона розповіла про недавні події у Краматорську. Її сестра спостерігала за таким собі флешмобом. Летить низько над землею винищувач . Люди, що стоять на площі починають падати на землю. Це знімають якісь журналісти і коли камера виключається всі підводяться. Родичка її дуже була налякана, бо побачивши це й сама присіла ховаючись...
Ось як роблять картинки для пропаганди.
Приїхали наші прикордонники з Херсонщини, де служили більше місяця. У захваті від нашого українського народу, простих сельчан, що пекли, варили, носили торби і підтримували морально, як могли. Просили збавити і боронити їх від окупантів.
Надзвичайно! Українці - це справжні брати і сестри.
Вклоняюся і дякую херсонцям!
В Одесі білборди: "Вова,не делай маме нерви!"
Сподіваюся коричнева чума не пройде.
Слава Україні!
Ліна


Повідомлень: 4273
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 24 квітня 2014, 15:58 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Ірина Фаріон. Шантаж "язиком"
http://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/53590550004a0/

Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Хай живе вільна Україна!
Глечик


Повідомлень: 578
Звідки: Україна

ПовідомленняНаписане: 24 квітня 2014, 19:04 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Я знаю одну жінку, яка народилася в Росії, все життя пропрацювала викладачем язика в школі. Після ліквідації цього предмету викладала інший предмет. Тепер, коли повводили рос. мову, вона відмовилася її викладати принципово.

Оце приклад!
дід Володя


Повідомлень: 4756
Звідки: Галичина

ПовідомленняНаписане: 06 листопада 2014, 06:41 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Фаріон...
https://www.youtube.com/watch?v=sSLSlHVeI5k


Редаговано: дід Володя (30 листопада 2015, 01:22)
Ліна


Повідомлень: 4273
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 06 листопада 2014, 09:05 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

дід Володя написав:
Фаріон...
https://www.youtube.com/watch?v=sSLSlHVeI5k


Фаріон - це особистість, Як і Ігор Мірошниченко, і Богдан Бенюк. А ті, хто їм дорікає за дієву позицію, ті, хто горлопанить "Слава Україні!" і після цього запитує: "Какая разніца"?, посилаючись на гасло "Єдіная страна!" - просто лохторат.
Здивував Звягільський...

Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Хай живе вільна Україна!
Ліна


Повідомлень: 4273
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 19 травня 2015, 22:00 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Андрій Мохник

Товариство, 25 травня у Києві проводимо творчу зустріч з Іриною Фаріон та презентацію її монографії "Суспільний статус староукраїнської мови у XIV-XVII ст.: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива".

Початок о 18-30. Адреса: вул. Ісаакяна, 18.
https://www.facebook.com/svoboda.ua/posts/951916568192236

Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Хай живе вільна Україна!
Таня Танюша


Повідомлень: 672
Звідки: Одесская обл.

ПовідомленняНаписане: 22 серпня 2015, 20:11 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Свято Незалежності і вакханалія зради
У випадку України історія повторюється особливо вперто. Напевно це сам Господь вертає нас, як неслухняних своїх дітей, на те саме місце, де ми повинні засвоїти урок і зробити нарешті правильні висновки, щоб мати змогу рухатися далі, розірвавши замкнене коло. Адже століттями головними ворогами українського народу – були зрада і розкол. Більше вони, а ніж чиїсь ворожі наміри, ставали причинами втрати нашим народом державності. Після занепаду Київської Русі українці воювали по різні сторони барикад у всіх можливих війнах, які точились на наших теренах. Князі шматували між собою Русь, бились між собою козаки, перша українська держава ХХ століття не встояла перед ударами ворога через розколи і боротьбу за владу...
"Братерство мусить завжди розкривати нам очі на те, що кожний вистріл в середині нації є найліпшою музикою для серця ворога, є для нього більшою радістю, ніж власний вистріл, бо то є завжди музика, якої диригентом є він сам",- писала Олена Теліга.
Після проголошення незалежності України у 1991 році, у грудні був проведений всеукраїнський референдум, за результатами якого українці фактично підтвердили свої волелюбні наміри . Із 32 мільйонів громадян, що прийшли на вибори, 29 мільйонів на запитання, чи підтверджуєте ви Акт про незалежність, відповіли: "Так, підтверджую".
Проте, з кожним наступним роком кількість бажаючих повернутися в СРСР стала зростати пропорційно зростанню невдоволення людей своїм життям і тим, що все пішло не так, як очікували. У багатьох очікування були дуже великими, навіть більшими, ніж у реальності могло статися. Невдоволення накопичувалося і позначилося на таких фундаментальних речах, як незалежність. Хоча вважаю, і це підтверджують події, що відбуваються останні два роки, таке виправдання досить поверхневе.
Кілька місяців тому показували репортаж, коли жителі одного з міст Росії висловлювали презирство до біженців з Донбасу, аргументуючи це їх продажністю, буцімто ті "спочатку СРСР зрадили, а тепер свою країну Україну"....
Думаю, схильність людини до зради, це і є головна причина сепаратизму. Комусь з нас варто пригадати, як кидав колись свою сім'ю, дитину, дружину, або дівчину, якій наобіцяв; не турбувався про хворих батьків, чи може мав друга, якому не віддав узяті гроші в борг, або навмисно порушував своє слово, тощо... Все це по великому рахунку і зветься ЗРАДОЮ! , такою ж як і зрада країні.
Так, люди слабкі, їм притаманна ностальгія за минулим, оскільки воно здається їм більш стабільним. Та ми ж чудово розуміємо, що повернути минуле неможливо. Натомість може повернутися сурогат, який зараз активно пропагує країна-агресор, маючи намір затягнути нас у таку собі "гібридну" колонію, яка нібито на папері і залишиться незалежною, а насправді ... Таке положення у мухи, що бовтається у тенетах великого павука, спасіння від якого що дедалі стає неможливим.
За законами біології, сила організму людини не у відсутності зовнішніх загроз, а в здоров'ї, загартованості та міцному моральному дусі самого організму. А зовнішні удари, небезпеки і правильне протистояння їм можуть зробити цей організм лише сильнішим і досвідченішим.
Отже у 1991 році, усвідомлюючи свої сили і великий економічний потенціал країни, ми висловилися на референдумі на користь незалежності.
Що ж з нами сталося зараз? Адже наші діти і онуки вже зростають в новій країні і іншої не знають. То питаю у тих, схильних до продажності: Чому своїм прикладом привчаєте молодь до ганебності зради? Чому наражаєте на небезпеку своїх найдорожчих і всіх навколо, коли апелюєте до керівника сусідньої держави: "Путін прийди, порядок наведи..."
Он, вже зараз, заради радянської примари, на сході дехто привів у свої домівки війну, агресивно заявляючи: "Ми не ваші, ми вже не Україна" . А хтось не розважливо ставив свій підпис на фальш-"референдумі", і тим самим знехтував життями тисяч молодих хлопців.... , пожертвував майбутнім своєї країни і своїх дітей, поставив на кон усі надбання нашої спільної економічної спадщини, заради радянщини, міражу вигаданого братерства не зі своїми співгромадянами, а по суті з чужинцями, друзями-оборотнями.
Чи можна виправдати чи пробачити вбивства сепаратистами і росіянами наших незабутніх воїнів-українців, у тому числі славних хлопців - аккерманських прикордонників Григорія Горчака і Михайла Кабака? Адже у загоні, що виконував свої службові обов'язки на ПП Довжанський рівно рік тому, переважна більшість була одеситів й аккерманців. Саме їх майже два місяці поспіль розстрілювали з обох боків, у тому числі з-за російського кордону "градами" і мінами різних калібрів. Навіть виїхати їм не дали! Незважаючи на попередні домовленості, нагло розстрілювали колону наших прикордонників. Попри цілодобові масовані обстріли, земляків з мінімальними втратами майстерно вивели миколаївські десантники, яким честь і хвала! Не забуваймо і того нашого земляка, що під час щільного обстрілу не втримався і впав зі стрімко летючого, переповненого бійцями БТРа , та досі вважається зниклим безвісти...
Такий СРСР , побудований на крові, та на крові ж і намагаються зараз повернути? Навіщо навчати дітей, як добре жилося в СРСР, замовчуючи більшу частину правди?
Так, ніхто не заперечує, що була в якоїсь мірі і соціальна захищеність, безкоштовна медицина і освіта. Але то соціалізм замішаний на крові наших предків, які волають нам з того світу , бентежать і пробуджують по крові все нових і нових патріотів - борців за волю України.
І рано чи пізно прийдеться чесно на весь світ визнати і покаятися щодо пакту Молотова - Ребентропа та спільного поділу Європи з Гітлером. І згадати про спільний парад у Польщі дружніх радянських і фашистських військ у 1939 році.
А як щодо вторгнення у Фінляндію у 1939 році , яке відбулося тільки тому, що Сталін зненацька побачив небезпеку у близькому розташуванні кордону з фінами поблизу Ленінграду і спробував його ... трохи перенести ...? Як дітям це пояснити, якщо за морально-етичними нормами чуже брати не можна.
А може дітям потрібно частіше нагадувати про голодомори, які сталися на тлі вивозу зерна за кордон задля виконання планів п'ятирічки, що ставилися вище мільйонів життів їх прабабусь і прадідусів, про мільйони вбитих, насильно депортованих, репресованих НІЗАЩО? Може дітям потрібно показати в Інтернеті книгу пам'яті "Меморіал", щоб жахнулися кількістю імен невинно засуджених і розстріляних, а потім реабілітованих за відсутністю складу злочину?
Може нарешті розповісти про вторгнення в Угорщину, Чехословаччину чи в Афганістан, де виконували свій "інтернаціональний обов'язок" тодішні молоді хлопці, яких нещадно кидали у м'ясорубку задля вдоволення амбіцій керівників КПРС? Або, якщо ви , схильні до зради, в це вірите, то хоча б внятно поясніть їм, який же такий "обов'язок" погнав тоді хлопців у чужі країни на смерть.
Чи у такі часи мрієте повернути своїх дітей, а потім плакати і пхати хабарі военкому, щоб мати змогу врятувати свою дитину від такого "інтернаціоналізму"?
Розумієте, є в природі свійські (домашні) і вільні дикі тварини. Ну, наприклад, домашні козли і кози походять з того ж сімейства, що й антилопи. Одні живуть в неволі у домашніх господарствах, а інші підпорядковуються законам природи і свого єства і самі здобувають собі їжу, не покладаючись на хазяїв. Деякі свійські козли і кози, жуючи траву у загоні, схвально пригадують Клаву, що була господаркою раніше і вчасно підсипала зерно і недоїдки, і не схвалюють сьогоднішню хазяйку Машу, що тільки у дзеркало заглядає і частенько забуває годувати тварин.
Колись Їх вели одні пастухи потім інші. Здавна привчені стрибати, повинуючись чужій волі, одного разу вони зненацька забігли у глухий кут, й повставали розгублені, озираючись у пошуках зниклих погоничів. Побачивши відчинену фіртку, козли і кози не пішли на волю, а стали наче вкопані , озираючись - коли ж їх позвуть назад і підсунуть під морди корита. Не звикли вони вільно по землі стрибати, самим їжу собі здобувати. От і стоять козли та кози біля паркану і презирливо споглядають на дурних антилоп. Такі спостереження.
Ми люди. Що ж ми робимо? Чому ж та омріяна незалежність стала декому поперек і поділила нас тепер, через 24 роки, на "ватників" і "бандер"?
Ви скажете, нас обманювали, грабували, обдирали... Чи таку Україну ми хотіли? Чи були покарані вороги? НІ... Ми отримали збіднілу, виснажену руїну і нову систему, яка складалась з вчорашніх комуністів. Ось, що нам підсунули. Звідси й ця недолуга туга, "ностальгія по СРСР".... Волею більшості, а значить своєю волею, ми обирали своїх поводирів, що завели нас у глухий кут, через нашу недалекоглядність! наївність! недосвідченість!, а головне - БАЙДУЖІСТЬ!
За пусті обіцянки, відверту брехню, солодкі лестощі ми брали їх гречку, кольорові пакетики з дрібницями, і розуміли, що періодичній виборчий "розвод" повторюється. Ми обирали судимого президента, бо сподівалися, що привчить всіх жити "по понятіям", раз не виходить жити за Законами. Тобто сподівалися той сам буде красти, нам давати і судити, як попадешся, не будуть суворо. Що отримали - сурогат і відповідне отруєння держсистеми.
Знов біля корита перестановка... А десь антилопи стрибають на волі і немає в них ніякого брудного корита. І Маші і Клави їм непотрібні, бо є розумний і сильний вожак...
Жити по-людські? Та хто ж цього не хоче? Тільки не можна оминати закони природи, закони Бога, закони існування . Свобода означає відповідальність, ось чому більшість людей боїться її.
Жити на своїй Богом даній землі! Жити у себе вдома, в своїй особистій квартирі зі своєю родиною - це ж природно. Ми - жителі України і є родина, волею Бога поселена на цій родючій землі.
Пробачте за аналогії, але будь-яке життя підпорядковується законам біології. Це грубо, не естетично, але в природі завжди все досить брутально, прозаїчно, та принаймні по-чесному. Ну погодьтеся, не природньо свійській тварині бігти зі свого домашнього хліву у чужий, навіть якщо там краще пахне. Бо як правило, там живе дядько з великим ножем, що з радістю тишком від сусіда ріже падких на халяву козлів. То на відміну від диких і вільних антилоп, таких чутливих до небезпеки. Ті, звісно, ніколи не будуть їсти з незнайомої долоні і тікати зі свого стада в інше.
Якщо вже полишити біологію, то насправді кожен з нас може зробити дуже багато. Кожен на своєму місці може докластись до спільної справи. Потрібно лише любити свій край, свій народ, і відповідально підходити до своїх обов'язків. Бо як бачимо досі незалежність на словах нічого не змінила, нічого нам не подарувала.
Справжню Незалежність ще маємо вибороти...
Треба знайти силу і мудрість бути єдиними, не розмінюватись на містечкові чвари і перемагати разом!
Кожне покоління має свою місію і залишає свій слід в історії. Наша місія – це утвердження незалежності раз і назавжди. І це – в наших силах!
Напередодні свята, хочеться особливо подякувати і низько вклонитися нашим захисникам, нашим справжнім борцям за Незалежність, на її передовій.. Вони жертвують заради нас найдорожчим - своїм безцінним життям, у той час, коли ми маємо мир у своїх домівках.
Дорогі, любі наші захисники, медики і волонтери! Молимося за вас, щоб Бог наділив вас, ваших дітей і онуків усілякими щедротами і міцним здоров,ям. Повертайтесь, рідні, живими і здоровими!
Також сумуємо безмежно за загиблими Героями, нашими янголами охоронцями...
Всупереч ворогам, намагаймося побудувати омріяну справжню Незалежність, і пам'ятаймо актуальний вислів М. Горького: "Там, де не згодні життям платити за збереження гідності, — там, врешті, розплачуються гідністю за збереження життя. Права не дають. Права беруть."
З Незалежністю, мої брати і сестри! Будь вільна, моя Нене!
Таня Танюша


Повідомлень: 672
Звідки: Одесская обл.

ПовідомленняНаписане: 29 листопада 2015, 22:21 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Шановний адмін, прошу не сердитися за використання теми не за призначенням і дозволити й надалі залишати такі дописи, один з яких залишаю нижче.
При нагоді всім форумчанам передаю привіт.
Особливо щирі і теплі вітання пані Ліні, пані Лусі і діду Володі. Нажаль, не можу зараз спілкуватися.
Таня Танюша


Повідомлень: 672
Звідки: Одесская обл.

ПовідомленняНаписане: 29 листопада 2015, 22:25 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Пам.яті Олега Кислицького, прикордонника, загиблого при виході з Довжанського котла

Брат Олег.


Думала, що ніколи не наважуся писати про особисте. Легко оповідати чужі пригоди, приклади з життя, навіть сповіді. Онде журналіст - новеліст красномовно причепурює десь почуте, додає трохи емоційного настрою, як спецій у борщ, і приємного всім споживання. Звісно можна з легкістю і про своє оповідати, але так, обережно - обережно і здалеку, начебто ти лише сторонній спостерігач. Те для того, щоб не заглянули у душу глибше ніж можеш дозволити, тому й стаєш трохи далі, ніж дістане туди якийсь неочікуваний плювок, в кращому випадку крива усмішка.

Є таке, лише своє, особисте, про яке не тільки думаєш, його переживаєш, лізеш у підсвідомість, нагадуєш якісь дрібні деталі і знову, й знову складаєш один єдиний пазл, з надією знайти відповідь: «ЧОМУ?». Іноді навіть так, що серед ночі не можеш вгамувати оголені нерви і , серцебиття . І ніяк не йде геть це паскудне безсоння, що знесилює і висмоктує по краплині усе здоров.я,.
Наважилася не подовжувати дистанцію, а сказати так, як є, бо жевріє сподівання замислити якусь добру людину .

Часто нагадується гоголівський «Тарас Бульба». Та ось такі висловлювання одної жіночки щодо цього твору підштовхнули написати свою історію про своїх братів.

Наводжу ці її слова без переклада: «... чувства Андрия победили разум… – потому воевал на стороне врагов. Отец не смог пережить такого позора, поэтому сам убил родного сына.» и далі філософське: «Осуждать кого-то из братьев – это не правильно, так как оба брата заслуживают уважения. Они боролись за свою любовь, которая у каждого была своя, особенная. Хорошо, когда у человека в жизни есть что-то или кто-то, ради кого можно жить и умереть. Такими полноценными людьми можно только восхищаться, а осуждать мы их просто не в праве, так как не знаем, что сделали бы сами в такой ситуации» .

Від напрямку мислення напрошуються сарказми и бажання зареготати з пересердя, коли переносиш на кальку сьогодення події давнини. Та все ж виправдовуєш таких людей, яких багато навкруг, бо правдою в їх словах є те, що такі люди, «святі і божі», у таких складних випадках одразу згадують слова Біблії, щодо засудження, хоча сусідок і колег по роботі «пропрацьовують» регулярно. І себе не знають…, і на що здатні теж не знають…, і взагалі невпевнені в тому, що то є «добро» і що воно «зло».

Можливо кохання до полячки , що переважило у Андрія почуття
любові до Батьківщини це не гріх, але наслідки його егоїстичної поведінки призвели до зради, до забуття. І зрада та виросла на грунті збайдужіння до родини, земляків, до долі рідної країни.

Власне, фраза «осуждать – не правильно» досить щільно вуалює будь яку приховану і явну байдужість. Авже ж, складно осягнути трагічність ситуації, коли то діялося далеко, давно, особисто не стосується, бо вже зовсім втрачена чутливість до чужого болю у повсякденній вакханалії аморальності сучасного буття.

Та чи є злом байдужість, яку бачиш на кожному кроці? Мабуть ні. До чого прискіплюватись? Адже сирість не породжує плісняву. Вона лише сприяє її розмноженню . Так і байдужість розмножує зло, воно його грунт, його агар-агар. Байдужість – колиска біди і усякого лиха.

Родич мій, Олег, -офіцер російської армії, що мешкає у Саратовській області, був моїм двоюрідним братом. Офіцером він є, а братом - був.
Без сварок і бійок перервалося наше братерство.

Ще з народження Олег з сестрою, мамою і татом кожне літо літали зі Ставрополя до сонячної Одещини на батьківщину батька. Гостинно зустрічали їх ми всією нашою великою дружньою родиною. Бабуся і дві рідні тітки Олега тричі на день готували, ліпили, варили, накривали, частували, прибирали… Щиро, з радістю годили у всьому всі два місяці відпустки мого ставропольського дяді (батька Олега). І так щорічно: листування, сумування у розлуці, очікування зустрічі, і знову влітку гостинний Аккерман радісно зустрічає численних гостей з Росії. Як добре було нам , всій численній малечі, яка жила великою гамірною купою у суміжних дворах…

Смерть батьків Олега застала ще малим. Опікунками дітей мого дяді стали його ставропольська свекруха та сестра дружини. Кожне літо діти продовжували їздити до аккерманської бабусі на всі літні канікули, де їх , сиріт, викохували у журливій любові дві тітки. Невтішна моя добра бабуся кожного вечора тягнула на цвинтар два бідона води для поливу квітів на могилі сина, а попереду, торохкотіли бідонами ми, двійко –трійко малих онуків, що давно вивчили найкоротшу найнепомітнішу стежечку до нашого родинного «кущу». Усіх онуків одразу не брала.

Багато в неї нас. Юрба… вулик, що зранку до ночі узад- уперед гупа у двірі, верхи-дригом здійма у хатах; гаса на вулиці, у плавні, на лимані, і звісно у милій старій альтанці, що колись була посеред городу. Там, у цьому дерев,яному родинному парламенті з функціями пенітенціальної служби з дитячих покарань, безупину снідали, полудничали , обідали, вечеряли, говорили, сміялися , ховалися… Дорослі накривали стіл, спочатку годували дітей, а потім сідали самі, ледь дочікуючись своєї черги поїсти та подоїдати те, що залишила мала саранча. Коли то було.. Давно.

Йшли роки. Олег вивчився у військовому училищі і виїхав у Саратовську область на місце служби, де його, молодого офіцера, одразу підхопила хижачка - прапорщиця, відфутболивши свого безперспективного чоловіка -випиваку.

Змужнів Олег, очинився високим званням. Років з декілька як перестав їздити в Аккерман. Саме після того, як продав свою частину будинку, що дісталася йому у спадщину. І отримавши гроші та все , що за рік ми назбирали від квартирантів, радісний подався у свою Росію купувати машину.

2014 рік. Літо. Серпень. Не спить моя мати. Ходить у дворі заломлюючи руки. Ми біля телевізора вдивляємося у мілкі букви бігучої стрічки, що стисло доповідає про обстріли на пункті пропуску Довжанський десь на не зовсім далекому, але, як Марс, недосяжному нам кордоні Луганської області з Росією, де опинився вже мій рідний брат – прикордонник. Півтора місяці ми спостерігали, як щоденно стискається кільце навкруг наших земляків прикордонників і миколаївських десантників, аж поки сепаратисти не влаштувати повну блокаду. А допомогу в цьому їм надали ті, що є росіянами. Були дні, коли з-за кордону, із сусідньої держави, обстріл з «градів» по нашим хлопцям тривав 4 години... Наші новенькі прикордонні автомобілі були зрешечені в бабусине сито. Стріляти у відповідь було суворо заборонено, а скоро стало і нічим, бо уся техніка була спалена та перетворена на брухт. Так по черзі в них стріляли то сепаратисти, то росіяни. То з одного, то з іншого боку «православна» братва нищила Богом дані життя.

Три тижні зовсім не було можливості ззовні до хлопців дістатися. Найбільші проблеми були з водою. З кожним разом виїзд по воду у найближче селище ставав смертельно ризикованим. Йшла машина з баклажками і з нею ще кілька авто військового супроводу. Потім місцеві дали солдатам ємності для води. Обстріли заставали і в полях як сельчан, що намагалися зібрати врожай, який ще залишився у полі, так і військових, що їм допомагали. Мешканці луганського селища тоді дуже добре роздивилися, хто і куди стріляє. Нехай добре те пам,ятають, дай їм Боже здоров,я. Брат розповідав,що там дуже багато добрих людей.

Обтяжувало ситуацію те, що, колись гарний пункт пропуску разом з усією інфраструктурою були повністю знищені. Хлопці рили вручну, невеличкі ями, у яких ховалися підчас обстрілів і дрімали вночі. Є у мене фото, де солдата привалило в окопі і лише рука зовні мацає землю. Від брата дізналася, що один товариш, попри розриви снарядів, не став чекати і кинувся на поміч похованому заживо.

Поряд з моїм братом був брат Олег. Тулячись один до одного, разом вони вкривалися від обстрілів «градів», разом переживали тупе божевілля ідіотів, що бажали крові українців. І раз за разом з кожним народженням ранку мої брати сподівалися жити.
Брат Олег– то не той Олег, що офіцер в Росії , а Олег Кислицький сослуживець - прикордонник , земляк з селища Молога, з яким мій брат виживав від обстрілу до обстрілу разом з іншими хлопцями. Хлопцями, що тепер стали моїми братами, своїми і рідними.
Брат родич може не бути другом, може навіть стати чужим, але Друг – завжди брат, це я тепер твердо усвідомила .

Мати моя через щоденні обстріли «градів» з російського боку набирала на мобільному нашого родича росіянина Олега і питала: «де ти?». Це тому, що не раз армійське керівництво направляло його у гарячі точки, і нагороджувало тими орденами, які в Росії прийнято приховувати і вдягати лише на параді і вночі у власній квартирі. Бо на питання «за що нагорода?» неврозуміле мимріння, щось на кшталт: «говорить не велено».
Як же мама боялася, що її племінник може бути у відрядженні на кордоні з Україною, і не знати, що може поцілити у свого брата. Вона тремтіла, і вмовляла плачучи у слухавку не стріляти. У відповідь вислуховувала моралі, що ви українці, мовляв , самі у всьому винні.
У чому саме ми винуваті ми не знаємо і по сей день. «ЧОМУ гинуть мої брати?» я задаю собі щоночі, а мій пазл все ніяк не складається.
«Без надії сподіваючись», і я скотилася на глупоту своїми дзвінками волонтерам російського міста Новошахтинськ, які біля Довжанського на російській території приймали біженців і плачучи розповідала ситуацію та вмовляла їх просити своїх військових не стріляти по наших прикордонниках. У відповідь чула: «а навіщо ви, такі сякі, збили Боїнг?».

Свої? Чужі? Все одно. Байдужість не має ані кордонів, ані родинних зв.язків.

Найгірше у відношеннях людей, вочевидь, є не ненависть, а байдужість. Недарма Данте Аліг'єрі не пустив байдужих навіть у пекло, а відвів їм місце перед його дверями, кажучи, що вони не потрібні ні небу, ні пеклу.

Хоча варто б задуматися над тим, яке стовпотворіння душ усіх байдужих назбиралося вже лише тільки за останні два роки перед дверми пекла! Я от думаю, чи витримають вони того натовпу? А як не витримають двері, то чи під тиском, з великим «бабах» не знесуть байдужі усе аж по стелю дев.ятого кола? Мабуть десяте коло треба будувати просторіше і міцніше, і не так скороруч, як керченський міст у Криму.

Та доля стояти за дверима пекла не для всіх байдужих. Данте у своєму безсмертному творі таки уточнив: «У найспекотніших колах пекла будуть горіти ті люди, які в часи великих моральних переворотів зберігають нейтралітет». Він теж жив у буремні часи, і через активну боротьбу сам був вигнаний з країни і засуджений до страти.
Це так, до слова.

За усі ці півтора роки родич росіянин Олег жодного разу не подзвонив і не спитав, як брат… чи повернувся живим… як рідня, яку клята війна вихорем підхопила і понесла…

ЧОМУ? Адже ми …родичі, адже… малими, підлітками, … адже … як годили , як приймали його тут… всіх росіян тих… тут, в Україні…

Наші воїни вирвалися з Довжанського котлу.
Виривалися тяжко з втратами. Попри домовленості про надання можливості вийти , сепаратисти дві доби вели щільний вогонь, намагаючись знищити нашу колону. Збагнути неможливо, якими покидьками треба бути, щоб обстрілювати змучених, беззахисних, беззбройних, виснажених голодом і спрагою хлопців, що попросили лише про одне – дати їм мирно піти. Адже то були навіть не добровольці, а захисники кордону своєї держави , родом, по – їхньому сепарському поняттю, з так званої «новоросії», або «юго-востока»… те вони прекрасно знали і усвідомлювали.

Лише тільки тим серпнем 2014 р. моїх земляків загинуло семеро. 17 пропало безвісти.

Загинув Олег Кислицький під час виходу з того пекла. Їх було більше десятка солдатів на такому ж, як і вони, ледь живому БТР- і. Олег сидів позаду мого рідного брата і … не втримався… А БТР мчав без зупинки далі з останніх сил. Під обстрілом він не мав вибору.
Як перестало вибухати – верталися , пішли шукати Олега, проте того ніде не було. Усі навіть трохи заспокоїлися, бо сподівалися, що живий, що інші машини , що тоді мчали позаду, підібрали його, що обігнали їх і з іншими пораненими він вже їде у шпиталь… Та з того часу він пропав безвісти.

Ховали 21 жовтня 2015р., через рік і два місяці після експертизи решток знайденого тіла.

Небо плакало в цей день. Брати прикордонники несли селом труну…
... «чуєш брате мій, товаришу мій, відлітають в сірій мряці журавлі у вирій…»

Сумую і жалкую про те, що ніколи не бачила в очі , ніколи не обняла і не сказала «дякую» своєму незнайомому брату … нашому брату Олегу Кислицькому.

Низький уклін миколаївським десантникам за врятовані життя тих, кого вивели з Довжанського… Якби не вони, все склалося б ще трагічніше.

Вічна пам,ять загиблим Героям. Бо Герої і є Слава України.

Не забуду Вас, брате Олеже.


Редаговано: Таня Танюша (30 листопада 2015, 08:55)
дід Володя


Повідомлень: 4756
Звідки: Галичина

ПовідомленняНаписане: 30 листопада 2015, 01:22 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

ImageImage

_________________
ImageImage

 
Нова тема Відповісти

 
ВО "Свобода"
Олег Тягнибок - голова партії
Всеукраїнське об'єднання "Свобода"
http://www.tyahnybok.info

Виступає за:
захист прав українців
шану національних героїв та святинь
поширення української мови
тверду проукраїнську політику



ВО "Свобода"
Українська права партія,
зареєстрована в 1995, однак
діяла з перших років
здобуття незалежності. Програма ВО "Свобода" є
Програма захисту українців

Основні напрямки програми:
визнання голодомору та
репресій геноцидом українців,
захист української мови,
визнання ОУН-УПА,
національна справедливість



Лічильники

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET