•  Офіційний форум ВО "Свобода"  •  Початок  •  Зареєструватись  •  Пошук  •  Вхід
   
 Ірина Фаріон, як захисник української мови. Але!!!!

Автор Повідомлення
Леонід Шокало


Повідомлень: 1538
Звідки: Холмщина

ПовідомленняНаписане: 30 листопада 2015, 13:03 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Таня Танюша написав:
[b]Пам.яті Олега Кислицького, прикордонника, загиблого при виході з Довжанського котла

Вічна пам,ять загиблим Героям. Бо Герої і є Слава України.

Не забуду Вас, брате Олеже.


Серце завмирає, руки стискаються від безсилля!!!

_________________
"Боже Великий Єдиний! Нам Україну храни!
Ліна


Повідомлень: 4273
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 30 листопада 2015, 19:46 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Пані Тетяно, дякую за допис. Важливо про це оповідати. Щоб кожна людина, яка віддала життя за Україну, була закарбована в народній пам'яті. Тут теж усе залежить від доброї волі небайдужих громадян.

Час від часу обдумую тему "брат на брата". Мене і мою родину ця чаша обминула. Хоча не можна сказати, що вся рідня відзначалася одним рівнем української самосвідомості. Якраз навпаки. Але з війною все стало на свої місця, декому напад РФ вправив мозок. У деяких друзів з цим важче. По-справжньому брат пішов на брата.

Однак були і в мене розчарування. Ніким для мене стади добрі приятелі, які їхали на заробітки в Московію, коли на Донбасі війна була якраз у розпалі.
Пані Луся


Повідомлень: 1556
Звідки: Каховка-Краматорськ

ПовідомленняНаписане: 02 грудня 2015, 11:08 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Таня Танюша написав:
Пам.яті Олега Кислицького, прикордонника, загиблого при виході з Довжанського котла

Героям слава.

Велика подяка за оприлюднення імені та розповідь про долю Олега Кислицького.
Ще як хлопці входили з котла, промайнула звістка, що один впав і загубився, не втримавшись на броні. Тоді ж я все чекала якоїсь подальшої інформації про нього. Але нічого не було. І лише тепер знайшлася відповідь, на жаль, болюча. Дякую.

Таня Танюша написав:
… ЧОМУ? Адже ми …родичі, адже… малими, підлітками, … адже … як годили , як приймали його тут… всіх росіян тих… тут, в Україні…

Пояснюю )) : кацапи й окацаплені сприймають гарний прийом як належне.
У них дві головні ідеї:
Перша – їм всі винні.
Друга – вони білі й пухнасті, а їх усі ображають.

В нашій родині теж є дуже схожа історія про мою двоюрідну, багато старшу за мене сестру родом з передмістя Краматорська. Залишилась без батьків, утримувалась тіткою. Після школи поступила в московський універ, згодом вийшл заміж у москві й там лишилася. Влітку приїздили з чоловіком до тітки. Але було ще краще ніж у Вас – підганяли до садиби вантажівку й заповнювали ящиками вирощених тіткою фруктів та банками консервації. Везли на вокзал, перевантажували на потяг і гнали до москви. Що відбувалося далі, не знаю, але тітка весь час повторювала, що її фрукти їсть половина москви. І це кожного літа. Сама сестра геть окацапилася і підкреслено поводилася так, наче вона для України іноземка. Все це під соусом гарних, навіть ніжних стосунків. Правда, зі мною відносини були трохи напружені, бо якось, у вісімдесятих роках, випадково натрапивши на сестру в Києві, я підняла її в розмові на сміх. Вона забажала, щоб я переклала їй на кацапську назву магазину «Вєсільня сукня» – її вимовою . Наче сама вона геть не розуміє української. Це людина, що зростала в україномовному середовищі. Наразі не знаю, що в неї в голові, ми не спілкуємось. Але здогадуюсь. Кацапстан переварює майже всіх, хто туди потрапляє.

_________________
...І нехай вони повиздихають, наші вороги!
Леонід Шокало


Повідомлень: 1538
Звідки: Холмщина

ПовідомленняНаписане: 02 грудня 2015, 13:34 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Пані Луся написав:
...У них дві головні ідеї:
Перша – їм всі винні.
Друга – вони білі й пухнасті, а їх усі ображають.
...

Це на побутовому рівні. А кремлівський керманич вважає себе царем УСЄЯ РАСЄЇ і пострадянського простору. У таких ублюдків це у генах закладено. Щонайменше ще з часів петра. Та й бориска (той що годунов) був не кращий. Мабуть, там така природа, такий клімат. Моксель, москва...

ПМ. Вибачте, що втрутився.

_________________
"Боже Великий Єдиний! Нам Україну храни!
Пані Луся


Повідомлень: 1556
Звідки: Каховка-Краматорськ

ПовідомленняНаписане: 02 грудня 2015, 22:10 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

А ще є космічного масштабу місія високодуховнага рускага народа.
Яку він обов’язково здійснить, щойно протверезіє.

_________________
...І нехай вони повиздихають, наші вороги!
Таня Танюша


Повідомлень: 672
Звідки: Одесская обл.

ПовідомленняНаписане: 27 січня 2016, 15:50 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Шановні тутешні мої вчителі української мови, дякую, за відгуки.
Ось ще одна моя оповідь. Помоліться за цього воїна.
Нажаль, не вмію вставляти фото.
Таня Танюша


Повідомлень: 672
Звідки: Одесская обл.

ПовідомленняНаписане: 27 січня 2016, 15:56 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Його ім,я - Слава!
Пам,яті воїна Світла, Кирилова В,ячеслава Юрійовича, славного "Козака".
15.02.2016 року - роковини загибелі.

Чи є у нас щось таке, що неможливо знищити за будь-яких умов? Що залишається з нами завжди, всупереч нещадній смерті, нищівному руйнуванню, сирітству? Мозок вже відмовляється сприймати новини про загиблих, поранених, полонених на сході країни. День-ніч...сірі, скрипучі качелі. Очікуєш, сподіваєшся, а добрих новин немає. Життя так мало, а того, що є Любов, Віра і Пам,ять - так несказано багато. І ніхто, ніколи не може в нас відібрати чи знищити ці якісні ознаки присутності людської душі. Незнищенні їх паростки у наших серцях, бо зерна їх не водою - кров,ю молодою насичувалися, тому ніщо не може спинити той життєдайний рух. Вони зростають, як у змучених вибухами і пострілами зонах клятої війни, у тісних моторошних катівнях-підвалах бандитів, так і в обширі людського духу цілого народу, який сколихнуло перший раз після того, як на українській землі закінчилася друга світова війна.

Знову і знову моя нещаслива Україна, як і у минулі часи, пише кров.ю свою історію. Історію Незнищенної Любові до своїх дітей, Незнищенної Віри у Бога, його справедливий суд і краще майбутнє, Незнищенної Пам,яті про подвиги і змагання своїх Лицарів усіх часів. А колись і це в нас намагалися відібрати...

Моє покоління зростало в умовах боротьби більшовицького режиму із релігією і християнською мораллю. Усіма засобами поборювали їх, намагаючись очорнити й будь-якими засобами довести, що християнство завжди було лише засобом експлуатації робітників і селян з боку пануючих класів. Вони, руйнуючи храми, позбавляли нас свободного вибору і тягнули усіх у липку павутину брехні, у "мордор"- комуну, що поглинала покоління за поколінням, перетворюючи людину на приспану муху. І тільки меншість з нас зберігала здатність до спротиву тому павучому "баюшки-баю".

Дзвони Михайлівського золотоверхого, збудили усіх і, раптом , озирнувшись навкруги, ми усвідомили, що за 24 роки в нас виросло молоде покоління, яке вже не вдовольняє таке становище, коли українську незалежність знов топче, вбиває, зухвало оплутує своєю липкою слиною брехливої пропаганди, одвічно агресивний, віроломний і нахабний ворог.

... І постали вони - воїни Світла, і згадали все: нащо ми! і чиї! і хто ми!

Один з них - мій земляк, аккерманець і одесит, Кирилов В.ячеслав Юрійович, славний на всю Україну захисник Вітчизни на прізвисько "Козак", який встиг за своє коротке життя стати легендою. Про нього багато написано в інтернет - мережі, зняті короткометражні фільми "Козак" і "Прощання". Втім, маю велике бажання з гордістю і вдячністю заявити, що він ще й мій земляк, аккерманець і одесит! Для нас, українців півдня, надто важливо знати своїх Героїв, які стали Героями країни, адже так відчуваємо ми свій кровний зв,язок зі своїм народом, страждання якого ми поділили усі разом. Тому вважаю за обов,язок і честь розповідати та нагадувати про своїх героїчних земляків.

Народився В.ячеслав Юрійович Кирилов у м. Білгороді-Дністровському 19.12.1981р. Мати - юрист, батько - інженер і підприємець. У 1988 році молода родина виїхала у Тюменську область Росії до батьків тата В.ячеслава. Там хлопець пішов у перший клас і навчався до 1996 року. Потім родина повернулася до нашого міста. Навчався у дев,ятому класі школи №2, після того вступив до технікуму торгівлі і технологій харчування. Отримавши диплом кухаря 4 розряду , хлопець поїхав в Одесу працювати за фахом. Згодом разом з батьком відкрив приватне підприємство, в якому працював директором. Підприємство надавало послуги з перевезення вантажів та надавало транспорт для подачі бетону на будівництвах Одеси. Оженився, народився син.

Хтось може подумати: чого не вистачало молодому успішному бізнесмену, з інтелігентної родини, веселому, імпозантному, люблячому життя чоловіку? От він на фотографіях: - усміхнений, рожевощокий, з добрими очима, впевненим поглядом лідера і ох-якими! козацькими вусами. Уся його постать уособлює молодецьку козацьку вдачу, усім своїм виглядом викликає у кожного щиру симпатію. На такі німі запитання відповість сам Слава "Козак". Ось його слова з інтерв,ю (у перекладі, бо розмовляв він російською): "У нашого народу те довго накіпало, довго кипіло. Ми чекали змін, але боялися їх робити. Агресор тим скористався. Проте це не змінило наших прагнень. Я воюю за справедливість, за краще життя для сина. А ще я хочу, щоб люди повірили в мене. У те, що я і мої побратими здатні змінити країну, кардинально змінити", ще додав, що для того в них є і бажання, і ідея, і свобода, а в них(сепаратистів) є лише зброя і хазяїн у кремлі".

З самого початку Євромайдана в Одесі "Козак" став його активістом і членом громадського формування охорони правопорядку "Одеса". Потім - інструктором з тактичної медицини і екіпіровки "Шторм". Надавав допомогу ВСУ в складі спецпідрозділу "Шторм". У якості волонтера возив вантажі на передову. Упродовж року, що йшла вже війна на сході, заробляв гроші , щоб купити собі екіпіровку бійця і піти захищати свою землю.

То було тверде чоловіче рішення. В,ячеслав поставив собі за мету потрапити добровольцем у полк "Азов". На той час "Азов" вже пройшов жахіття Іловайська. А відомий в Україні і за кордоном письменник, лауреат Шевченківської премії 2011року з літератури пан Василь Шкляр, який мав честь не прийняти її з рук Януковича, написав нещодавно думу про братів азовських, роман "Чорне сонце", якраз про ті пекельні події кінця серпня 2014 р. Пан Василь жив разом з бійцями "Азову" і писав їх портрети з натури, їх героїчні історії, про справжнє братство, якого не зустрінеш у звичайному житті, про взаємодопомогу, про справжніх чоловіків і, сповнених честі, сорвиголових наших хлопчиків... І ще напише, і "Козака" з одещини згадає... І будуть писати інші... і читати будуть у підручниках історії в українських школах і по всьому світі, всюди, де живуть наші.

Наприкінці осені 2014р. "Козак", нарешті купив собі форму, надійний бронежилет і каску та разом з двома вірними друзями відправився з Одеси у Нові Петрівці на військові навчання.

19 грудня 2014 року мати вітала сина з днем народження по телефону і не знала, що той з одеськими побратимами вже на вокзалі Києва сідає в автобус і їде на війну. Саме у цей день разом з чоловіками з усіх куточків України на Софійській площі хлопці присягли на вірність і служіння своєму народу.

Так три друга одесита, "Козак", "Фізрук" і "Мотив" приїхали у мобілізаційний центр "Азова", що під Маріуполем в Урзуфі. Там здійснилася мрія хлопців, вони потрапили у штурмову групу, і після вишколу стали кращими на потоці. Керівництво полку нагородило "Козака" захисними окулярами . Вже тоді, збадьорені привселюдною відзнакою, задоволені одесити відчули, що вони у сім,ї, у команді побратимів і саме на тому місті, де мусять бути.

Низький уклін батькам В.ячеслава за те, що зростили сина - Героя! Нехай їм наш милосердний Господь допоможе триматися! Вони, попри всі страхи, з розумінням поставилася до обраного сином шляху, лише вмовляли бути обережним і розсудливим.

Мати В.ячеслава, пані Світлана, розповідала про січневі обстріли Маріуполя, де якраз перебував син у складі підрозділу спецпризначення. Тоді, коли почалося бомбування, хлопець не став чекати закінчення обстрілів, і не зважаючи на наказ офіцера бігти в укриття, почав надавати допомогу пораненим, і переносити їх у безпечне місце.

Один з офіцерів згадував: «Я ніколи не забуду цю картину. Йде бій. Стріляють, ти боїшся голову підняти при цьому. Дивлюся: йде «Козак» по дорозі. Він повністю екіпірований. Вуса і все таке. Груди вперед, у нього постава гарна, рівна. Йде красень! Кричиш йому: «Козак», лягай! ». А він іде ». Це не прикрашено, так і було. Він намагався поменше ховатися. Навіть якщо з техніки безпеки, коли летять снаряди, тобі потрібно впасти, притиснутися до землі, накрити голову. А він не падав - він йшов. Казав, що якщо судиться в мене потрапити, то воно і так потрапить. І ось командир репетує: падай! А він йде рівно і гордо: «Я іду на своїй Богом даній землі». Для нього це було важливо: він йде по своїй землі, українській. У нього бабуся і дідусь -( ті що жили довгий час у Сибіру)- не хотіли чути, що Росія може наступати на Україну. Казали, росіян там немає, це все «бандери». І, хоча вони були різних поглядів, «Козак» дуже любив своїх стареньких!..."

Уривок з розповіді найкращого друга ,"Фізрука": "Всі в «Азові», від солдата до командира, знали, поважали і любили "Козака". Завжди був охайний, підтягнутий. У нього черевики, навіть якщо йшов по бруду, завжди чистенькі були. Він любив все в чистоті тримати. І якось трапилася історія. В один день була перевірка зброї, а у нього автомат нечищений, хоча він був впевнений, що він чистий. Не знаю, як так вийшло. А в покарання за таке порушення у тебе забирають зброю і прив'язують лопату. І ти ходиш по території бази з лопатою замість автомата. Керівництво завагалося, як їм «Козаку» прив'язувати лопату? Адже це не така людина, щоб таке робити , ну і «Козаку» теж з лопатою ходити не хотілося. У нього авторитет був. А ходити з лопатою - з тебе сміятися будуть, кожен запам'ятає цей момент. ». Тож, лопату прив'язувати не хотіли, а покарати ж все-таки потрібно. Тим часом наша інженерна служба посилювала блокпост. І він каже: «Давайте я поїду туди». Йому подобалося бути при справі. Якби зі мною таке трапилося, і стояв би вибір - або їдеш в «холодильник», адже там було холодно, бридко, сиро, і там працювати, або походити день з лопатою, я б, напевно, вибрав би лопату. Походив би собі з саперської лопатою - ну й добре. А «Козак» - ні. Йому хотілося щось робити, покращувати, створювати».

Чи був "Козак" честолюбцем? Так, напевне був. Козацька січова слава в якийсь момент життя пройняла його, захопила і , як зірване вітром листя , понесло у донбаські степи. Красень, що любив життя, бажав ще й слави, поваги серед сильних чоловіків. Проте, та відвага не була показною, а була справжньою, такою, що була його сутністю. Саме так, бо людина, що йде в штурмову групу у розпалі бойових дій , знає, на що наражає своє життя. "Козак" відчував, що смерть ходить по п,ятах і шанс вижити невеликий. Та поки він жив - весь час він ганяв від себе стару з косою одеськими жартами, різними смішними дрібницями підбадьорював усіх навколо.

Можливо мені закинуть, що я занадто ідеалізую, що таких красивих та сильних особистостей насправді не може існувати, особливо на війні, бо вона будь-кого нищить та спричиняє деградацію характеру, поведінки, чеснот. Але такий скепсис є хворобою, яку провокують невірство та матеріалізм. Мораль деградує без високих цілей, а разом з нею деградує суспільство. Адже ми повинні пам,ятати, як зароджувалося християнство. Вчення утверджувало вищі цінності над особистими інтересами окремої людини зі своїми гріховними нахилами. І за ці високі ідеали люди йшли на смерть, ставали мучениками.

І так, як зараз, ніколи ще історія не демонструвала правдивості християнської етики. Її поборники - комуністично- совкові ідеологи, впевнені, що Бога немає, а тому нема моральних Законів. А коли так, то можна хитрістю і насиллям змінювати світовий правопорядок, красти території, дурити брехнею мізки. Їм навіть вдалося нав,язати величезній массі людей, що правда, совість, честь - то химери нежиттєздатні. Наші чоловіки -воїни стали їм на заваді, тому- то наші Герої - воїни Світла, Лицарі добра! І наші Любов, Віра і Пам,ять, впевнена, ще зроблять безсмертними історичними постатями, усіх, хто пішов захищати Вітчизну! А наші молитви за них почує Господь, і поповнить ними лави янголів охоронців, що стануть на сторожі миру в Україні...

«Козак» загинув у перший день перемир'я після успішної наступальної операції «Азова», яка почалася 10 лютого 2015р. У цей день були звільнені Павлопіль, Комінтернівське, Лебединське, Бердянське і Широкино. Лінія фронту віддалилася на 20 км на схід від Маріуполя і проросійські бойовики вже не могли безкарно напасти на Маріуполь, як тоді, 24.01. 2015року, коли "гради" потрощили ринок і повбивали та скалічили багато мирного люду.

Тоді йшли успішні бої. Проте, 14 лютого терористи почали контрнаступ за підтримки танків і важкої артилерії. «Азовці» успішно відбили атаку. Опівночі Андрій Білецький оголосив про призупинення наступальної операції у зв'язку з наказом про перемир'я. Тільки для бандитів закони не писані, 15 лютого вони вчинили спробу прориву. Під прикриттям густого туману в Широкино зайшли чотири танки і жива сила противника, працювала артилерія і міномети. «Азовці» відбили атаку. Почалося позиційне протистояння. У підсумку операції було знищено близько сотні бойовиків і декілька одиниць бронетехніки. Втрати «Азова»: десятеро загиблих і близько 50 поранених. Серед загиблих - «Козак». Рятуючи пораненого "Фізрука", «Козак» отримав важке поранення і помер на операційному столі.

Ще раз і ще раз перечитую спогади "Фізрука": "Почався бій. Широкино - це звичайне село... Бій, можна сказати, вулиця на вулицю ... Я перебігав з одного місця на інше і раптом мені прилітає в голову осколок. Я себе до цього підготував: що б не сталося, я не повинен впадати в паніку, адже у мене заряджений автомат, боєприпасів з собою багато, різного всього. Я сам дістав з голови осколок, та якось ставало зле... На той момент «Козак» перебував досить далеко від мене, але як тільки мене поранило, в якісь секунди він примчав і був біля мене, намагався якось заспокоїти, підтримати, хоча я йому і говорив, що все в порядку, я себе контролюю. Він мене поклав обличчям в землю, голову накрив каскою, сказав лежати: вже почався бій, нормальний такий. «Будемо намагатися тебе витягувати», - каже мені. «Козак» розумів, що тоді під час бою не було можливості, наприклад, закинути мене в броньовану техніку, щоб я був у безпеці і вивезти мене. Він прийняв рішення затягнути мене у двір - в гаражі сховати. І я там при вході лежав. І почав працювати міномет. Чую, що «лягає» все ближче і ближче. Я змирився, що якщо вдарить біля мене - вже ніщо не допоможе тоді.. Коли почув поруч біля себе вибух, то перше враження було, що мені відірвало ногу. .. Біль. Але організм почав сам знеболювати, стало спокійніше. І в цей момент я побачив зрешечене тіло «Козака». Він накрив мене собою і врятував від вірної загибелі" . Потім додав: " Він якось знав, що помре, напевно, так, тому що він мене попросив про дещо в ту останню ніч: "Дай мені слово, пообіцяй, що мене не закопають після смерті. Візьми дрова, спали мене. «Я справжній воїн, не треба мене закопувати в землю, щоб мене їли хробаки. Ви краще спаліть мене і розвійте прах », - сказав« Козак »тоді. Так і зробили,адже для нього це було важливо. Я йому обіцяв.."

Указом Президента України від 25.03.2015 №176/2015 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу бійця Кирилова В.ячеслава Юрійовича посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

19 вересня 2015 року Громадська рада м. Маріуполя з вдячністю нагородила «Козака» почесним знаком «Маріуполь. Відстояли - перемогли». Фотографії його та інших загиблих бійців, які відстоювали Маріуполь від окупантів, й до теперішнього часу розміщені на центральних вулицях міста, щоб його жителі завжди пам’ятали про тих, кому вони зобов’язані своїм життям та свободою.

Війна… Жорстока, несправедлива потвора, яка припхалася на нашу волелюбну землю , а мужні та хоробрі Лицарі вийшли на захист своєї країни, своєї домівки, своєї родини. Кажуть, Герої не вмирають, але я хотіла би, дуже хотіла би, щоб вони замість бути героями - жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі, бо як же зростати без таточка їхнім діткам, як жити далі коханим дружинам, і як не втратити розум від горя нещасним матерям, що втратили синів на цій клятій війні…

На превеликий жаль, вже тисячі воїнів не повернулися. Цього лютого роковини смерті ще двох одеситів, бійців "Азову"- Олександра Кутазакія "Кутуза" і Миколи Троїцького "Акели", що загинули у ворожому полоні. Після бою за Широкино "Акела" пішов шукати друга"Кутуза", що вже на той час перебував у полоні, і сам потрапив у засідку терористів. Мати одного з них на похованні не стала ховати понівечене тортурами тіло,бо хотіла, щоб усі побачили і запам,ятали. Інша ховала у закритій труні. Вічна пам,ять!
Одещина втрачає найкращих своїх синів...
Коли вони вмирали, їм дзвони не грали. То нехай у нашій Пам,яті завжди залишиться куточок, де грають дзвони по них, а в серці живе Любов і Віра в здійсненність їх мрій!

П.С.
Кожного дня вся країна стежить за подіями на Сході, але усі новини – це погляд зі сторони і якщо точніше - з вершин двох дзвінниць. Так розколола наше суспільство російська пропаганда. Я скажу, що я бачу зі своєї вежі. Он, унизу бігає моє маленьке дворове собача Джек. Він щодня мітить свою територію і попри своє маленьке тільце агресивно кидається на великих собак без страху і сумління. Господь і природа його таким створили, він не фашист. Велика овчарка, що занадто близько підійшла до його володінь, була атакована сміливим малям. Мій Джек намагався хапати за морду, кусав за ноги і не зупинився, аж поки овчарка не перегризла йому горло. Ми з батьком врятували йому життя і вдвох зашили відірваний від вуха до вуха шмат шкіри, що звисав аж до землі. І уся та наука не завадила йому так само яро надалі боронити свою територію. А ще бачу зі своєї вежі сельву південної Америки, де аборигени кабокло клапоть за клаптиком віддають колонізаторам свою Богом дану землю. Причому без спротиву, байдужо, бо сподівалися сельва усіх нагодує, нащо ж тим перейматися. А що було потім - насилля, гвалтування їх дружин і дочок, знищення корінного народу і освоєння їх земель під плантації пузатими дядьками з сигарами у зубах. А що там, на іншій дзвінниці? Чую, чую: "ковбаса за руб пиисят".., "скрєпи", "братський народ"...
Бідні, зневірені люди, як же мені хочеться, щоб на прикладі воїна Світла "Козака", на прикладах інших наших захисників, ви зрозуміли, чим і як приходиться жертвувати українцям, щоб здобути мир і спокій в країні, прокласти дорогу до добробуту і справедливості, привести дітей – своїх і чужих – до вільної держави, де панує правда і добро.
Як на мене, досить повчальний приклад, коли одного разу космонавти взяли для експерименту пророслі зерна пшениці у політ і потім на орбіті випустили їх у вільне плавання по кораблю. Того, що сталося ніхто не міг передбачити. З паростками відбулися дивні речі. Позбавлені земного тяжіння і рідного грунту, вони немов здуріли і поповзли назад в зернини, а потім їх розірвало ізсередини - отакий науковий факт...
Тож, не будемо відриватися від рідної землі, щоб нас не спіткала доля того зерна у чужерідному середовищі. Нехай усім помагає Господь і сила рідного земного тяжіння нашої Нені, щоб ступати повною ступнею по своїй Богом даній землі з гордо піднятою, як у "Козака" головою.
Ну а загиблим ...."грунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари..."(Л. Костенко).

Сильних вам крил, хлопці...
Ліна


Повідомлень: 4273
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 30 січня 2016, 22:04 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Пані Тетяно, дякую за розповідь. Ваша мова стає дедалі досконалішою. Пишіть ще. Пишіть про героїв Одещини, про всіх, про кого зможете. Це важливо.
дід Володя


Повідомлень: 4756
Звідки: Галичина

ПовідомленняНаписане: 31 січня 2016, 05:19 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Дякую,мені теж дуже сподобалось!....

_________________
ImageImage
Ліна


Повідомлень: 4273
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 01 лютого 2016, 18:05 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

У нас спілкування зависає на рівні “тіпа”, “карочє”, “вабщє”, - Ірина Фаріон
http://zhitomir.today/news/interview/u_nas_spilkuvannya_zavisaie_na_rivni_tipa_karochie_vabshchie_irina_farion-id12355.html
Ліна


Повідомлень: 4273
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 08 лютого 2016, 22:15 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Ірина Фаріон на програмі "В очі" - 1.02.16
https://www.youtube.com/watch?v=pd6pDZkRzYw
Пані Луся


Повідомлень: 1556
Звідки: Каховка-Краматорськ

ПовідомленняНаписане: 10 лютого 2016, 16:32 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Таня Танюша написав:
Його ім,я - Слава!
Пам,яті воїна Світла, Кирилова В,ячеслава Юрійовича, славного "Козака".
15.02.2016 року - роковини загибелі.

Дякую за статтю! Надіслала чоловікові почитати.

_________________
...І нехай вони повиздихають, наші вороги!
Таня Танюша


Повідомлень: 672
Звідки: Одесская обл.

ПовідомленняНаписане: 09 березня 2016, 20:57 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

ДЕКОМУНІЗАЦІЯ МІСТА БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКОГО

21 травня 2015 року набув чинності закон про декомунізацію. Його положення про засудження комуністичного режиму зобов’язує перейменувати вулиці, які носять імена радянських діячів. В той час, як у більшості міст України вже активно триває процес декомунізації, Білгород-Дністровський поки що залишається з радянським минулим. Процес декомунізації відчутно буксує – і через спротив чиновництва, і через не сприйняття населенням.
Частина людей наголошує на тому, що нині, коли країна перебуває у стані війни та складних економічних умовах, не час витрачати кошти на перейменування вулиць, інші вважають, що історію треба шанувати такою, якою вона була; але більшість людей непокоїть те, що в результаті перейменування їм доведеться займатися переоформленням усіх документів.
Для міста статтею витрат на вирішення цього питання є виготовлення нових табличок з номером та назвою вулиці. А от скільки у нас збереглося старих табличок? Хіба ж нам не доводилось блукати вулицями, шукаючи потрібний номер, коли навколо траплялися лише будинки без нумерації? Для Білгорода-Дністровського, на жаль, це є звичним явищем. Міській владі потрібно було давно оновити таблички-вивіски. Перейменування вулиць – прекрасний привід для цього. Адже після ухваленого рішення сесії управління житлово-комунального господарства замовить і встановить таблички-вивіски з новою назвою. Вартість такої таблички (взято з прикладу витрат іншого міста), на сьогодні становить приблизно 150 гривень.
То ж, наприклад, перейменування вулиці Радянської чи Димитрова (кожна довжиною у 4 квартали) коштуватиме міському бюджету всього по 2400 грн.(з розрахунку 4 таблички на квартал), а довгі вулиці, як то Свердлова й Дзержинського (кожна довжиною в 10 кварталів разом з провулком)- по 5400 грн., що є незначною витратою для міста (для порівняння: щорічні витрати бюджету міста на "почесних громадян" становлять 120000 грн.). Якщо на сьогодні ми змінюємо назви 25 вулиць, то навіть якщо враховувати кожну вулицю в 10 кварталів, за великим рахунком ми цілком вкладаємося у суму 135000 грн.
Що стосується заміни табличок у приватному секторі, то це питання вирішує сам власник. Немає такого закону, який би зобов’язував це робити. Не потрібно також буде міняти документи на право власності. Вони залишаються дійсними.
Можливо, для когось сума (85 коп.), яку необхідно витратити на перереєстрацію, значна, враховуючи нестабільну ситуацію в країні. Проте, на мій погляд, тільки коли духовне збагачення українців стане первинним, тоді буде покращення і матеріальне. Примітивний приклад: м,яко кажучи, не комфортно жити на вулиці Каїна і одночасно спокійно ходити у Православний храм та сподіватися на милість Божу. Справжній християнин зрозуміє цю істину. Так само не можна жити на вулиці Радянській і ходити у Болгарську церкву, занапащену тим режимом, розграбовану, перетворену на спортзал, а потім на відхоже місто усяких пустоголових пройдисвітів.
Як можна змиритися з тим , що живеш на вулиці названій на честь вбивці: Дзержинського, Свердлова, Леніна, Котовського, тощо. Можна призвичаїтися жити з цими фантомами ганебної історії, можна змиритися з низьким рівнем життя, але це значить жити без надії і в такому разі сподіватися на щасливе майбутнє без насилля і безладу не слід. Пам,ятаєте, "як корабль ти назвеш, так на ньому й попливеш". Інженер "Титаніка" на питання репортерів, відповів: «Титанік такий надійний, що навіть Сам Бог не зможе його втопити». Чи то була правда? Відповідь не забарилася, всім відомо. Так колись такий же "титанік" радянський союз республік "свободних" теж канув у прірву часу, залишив по собі лише пам,ять... А ще залишив назви вулиць привидів минулого. І от яка штука: ці привиди ніяк не потонуть і вже 25 років трусять кістками темними ночами, лякаючи перехожих усі ці Лазо, Орджонікідзе, Фрунзе та інші "джентельмени удачи" кривавої громадянської війни? Що вони зробили доброго, що не суперечило би принципам християнської моралі. Ніхто не буде сумувати за ними.
В нашому місті жив колись відомий в Україні і за кордоном письменник Павло Наніїв. Мало хто знає, що автор історичного роману "Тричі продана", автобіографічної повісті про Голодомор "Лозинова труна" і багатьох інших визначних творів, у тому числі з краєзнавства Одещини, проживав на вулиці Першотравневій біля "Гавані". П. Наніїв був засновником туристичної галузі в місті, автором текстів буклетів про місто, фортецю, збирачем легенд Аккермана. Впевнена, що його книжки є в кожній родині містян. Літератори міста добре пам,ятають цю Людину з великої літери, і з повагою ставляться до визначної творчості Павла Наніїва. Втім, і досі немає ні пам,ятної дошки на будинку, де жив письменник, ні назви вулиці на його честь, а пройшло вже півтора десятиріччя з дня його смерті. Жодна людина не скаже, що він не гідний такого вшанування, проте, чогось мовчать і його численні друзі, і журналісти, і топонімічна комісія.
А ще, треба згадати і увічнити пам,ять Вікентія Пенькевича, видатного бессарабського хірурга, що упродовж декількох післявоєнних десятиріч врятував велику кількість наших земляків. Оперуватися у нього їхали зо всієї України. Багато найкращих сучасних хірургів навчалися саме у нашого Вікентія Пенькевича, коли проходили інтернатуру. Навіть попри те, що не було ні приладдя, ні сучасної діагностичної апаратури, ні сильнодіючих антибіотиків, при дефіциті усього: ліків, систем, шприців, витратного матеріалу, видатний хірург бездоганно проводив операції, і за своє недовговічне життя подарував тисячам людей здоров,я. Без сумніву, він був легендарним Лікарем від Бога, яких народжуються одиниці. І тепер, нарешті, з,явилася нагода віддячити йому, головне не впустити її.
Вулицю Калініна, на якій була, майже єдина на всю Ізмаїльську область, хірургічна лікарня (нині роддом) було б справедливо назвати не Олімпійською, а вулицею В.Пенькевича. Чому зараз деякі знавці топоніміки, вважаючи себе головними у останній інстанції, намагаються кулуарно, з відривом від інших, нав’язати суспільству СВОЮ, на їхній погляд, найкращу у всіх відношеннях назву. Причому, нічим не аргументовану і не вивчену. Невже розташований на нинішній вул.Калініна занедбаний стадіон, якимось чином притягне за вуха Олімпіаду у наші "Великі Васюки"?
Вважаю, що в справі перейменування вулиць треба мати волю, бути сміливим і справедливим, адже у домах за цими назвами вулиць будуть жити покоління за поколіннями аккерманців. А зараз більше схоже, що місцеву владу влаштовує виконати Закон про декомунізацію задля галочки. І перейти з радянсько-комуністичних назв на московсько-царатний-"історичний" варіант. Справді, якийсь злий дух витає над нашим краєм! Що залишається для українських?
Якщо розглядати процес перейменування з позицій заміни лише топонімів тоталітарного режиму, то матимемо місто з центральною вулицею Михайлівською. Така назва існувала за царату, виходить – "історична". Якщо пропонованим проектом передбачається заміна більшовицьких топонімів і повернення тих "історичних", то матимемо замість пам’ятника Леніну – імператору Михайлу (увічнено царя Михайла Романова – діда несамовитого Петра І). А сумний Тарас Григорович Шевченко (пам,ятик біля виконкому), що все життя боровся з російським імперіалізмом, стане ще більш сумним і розгубленим. То-то порадуємо "Руський мір", таким історичним симбіозом.
Історія не любить слів "якщо" і "якби". Але на мить порушимо це правило й спробуємо уявити, що могло б статися з нашим народом, якби не було Запорозької Січі. Очевидно, тоді б зовсім не стало України, не стало б українського народу, як не стало на землі багатьох племен і народів, їх розтерзали вороги, розтоптала жорстока дійсність. Наш народ існує, тому що його оборонили й відстояли мужні лицарі Запорожжя. Наперекір усім обставинам вони вибороли нам право жити на своїй землі і бути українцями.
І як буває прикро, що ми чуємо про воєнне мистецтво римських легіонерів і не маємо уявлення про ратну майстерність запорожців. Знаємо про подвиги Ганнібала і не знаємо про подвиги Самійла Кішки, Петра Сагайдачного, Івана Сірка... До слова, відомі козаки Сірко і Палій бували в нашому місті, намагалися чинити опір туркам, хоч і безуспішно. Ну а якщо уявити, що не було Київської Русі, тоді не було б ні князя Володимира, ні Хрещення. Усі бессарабці скоріше за все прийняли мусульманство і досі були б під владою Османської імперії. Не було б ні Молдавії, ні Румунії, лише племена зі сходу, як і завжди нападали б на ці землі, щоб асимілювати нас у велику "родину" довічних боржників монголо-татарської орди. Не подобаються інсинуації? Ну тоді чому Михайлівська? В нас немає ні волі, ні фантазії, ні розуму назвати вулицю на честь князя Київської Русі - Володимира? Адже ця назва влаштує всіх, бо є історично нейтральною. Втім, якщо мати сміливість, то можна перейменувати Леніна на Шевченка так, як у 1949 році перейменували вулицю Пушкіна у вулицю Лесі Українки, а велику Олександрівську вулицю на Пушкіна. Адже тоді зробили саме таку "рокіровку".
Ось уривок радянської газети. Зауважте, що рішення приймалося за "разнорядкою" зверху ще 11 жовтня 1947 року, без узгодження з жителями міста, яким під час голодомору 1946-47рр. було байдуже усе, що не стосувалося їжі. Почекали два роки... й перейменували, посилаючись на заздалегідь прийняте рішення виконкому, без згоди мешканців. Проковтнули? Так, бо дякуючи Богу, наші пращури не знали а ні історії, а ні "героїв" Громадянської війни, тому, що до 1940 року були у складі Румунії.
***********************
Наші діти та молодь зараз виховуються на іменах активних борців за Незалежність України. А в нашому місті хоч хтось знає, крім її мешканців, де знаходиться вулиця Богдана Хмельницького? Скажу: вона далеко від центру, десь на глухих задвірках. Втім, вулиці Суворова, Кутузова, Ушакова, довгі й розлогі - розташовані у самому історичному центрі. Чи потрібні Україні російські полководці-завойовники тоді, коли у Росії школи українські закривають? Нещодавно в Оренбурзі зрівняли з землею пам,ятку культури - будинок, в якому жив на засланні Тарас Шевченко, то хто шанує там НАШУ історію.
Історією треба не просто цікавитись, її треба досконало знати. Вона не просто минуле народу, це його жива душа. Ось чому той, хто відсторонюється від всебічного вивчення цієї науки, ніколи не зрозуміє свого народу.
Нещодавно відгриміла Революція гідності, у містах і селах України з’явилися свіжі могильні горбики, під якими вічним сном сплять безвусі юнаки і мужні чоловіки, позбавлені життя кремлівськими імперськими аппетитами. Портрети загиблих на стендах та білбордах нагадують нам про криваві злочини російських агресорів. І ось, історія України має новітніх Героїв, захисників Вітчизни, у тому числі аккерманців: прикордонників Григорія Горчака, Михайла Кабака, Олега Кислицького, бійця добровольчого батальйону «Азов» В'ячеслава Кирилова, військовослужбовця Павла Іващенко, вбитого на Дерибасівській Ігоря Іванова. Вони захистили Батьківщину і наш спокій. Коли називали вулицю Тимчишина ніхто не піддавав сумніву справедливість назви на честь міліціонера, що загинув, виконуючи свій службовий обов,язок. До прикладу, чим відрізняється цей подвиг від подвигу прикордонників на КПП Довжанському, які захищали кордон України? Тільки калібром снарядів російських "градів", якими розстрілювали наших хлопців з-за кордону. Всі чоловіки, що загинули за те, щоб ми мали мирне життя і цілі будинки, заслуговують на вшануванні їх пам,яті у назвах вулиць, шкіл, бібліотек.

І наприкінці, хочеться навести приклади "досягнень" "джентельменів удачі", з привидами яких згодом розстанеться місто. Посміхнемося іронічно... та відправимо углиб слідом за їх рідним "титаником"!

Блюхер: входив до складу суддівської групи "Спеціальної судової присутності", яка засудила на смерть групу вищих радянських воєначальників по «Справі Тухачевського» (червень 1937).
Дзержинський Ф. (прізвиська: Залізний Фелікс, Червоний Кат) - професійний революціонер, радянський політичний діяч, глава ряду наркоматів, засновник і глава ВЧК. Головний редактор журналу «Червоний терор». Один з ініціаторів червоного терору. Цей термін він визначав, як «залякування, арешти і знищення ворогів революції за принципом їх класової приналежності або ролі їх в минулі дореволюційні періоди».
Лазо С. 1 листопада 1917 року придушив виступ юнкерів, які підтримували Керенського, в Омську. У грудні 1917 року в Іркутську ожесточеними боями придушив виступ юнкерів, козаків,офіцерів і студентів. Відзначився захопленням в Іркутську Тихвінської церкви.
Калінін М. Колишній лакей поміщика Д. П. Мордухай-Болтовського. У Лютневу революцію був одним з керівників роззброєння охорони і захоплення Фінляндського вокзалу. 1декабря 1934 року - в день вбивства С. М. Кірова - Михайло Калінін підписав постанову Цик і РНК СРСР, яке відіграло важливу роль в організації та юридичному забезпеченні масових репресій.
Кіров С .: довго не міг вибрати «політичну платформу», співчував меншовикам, підтримував Тимчасовий уряд, і тільки після Жовтневої революції 1917 року перейшов на бік більшовиків. З 25 лютого 1919 року - голова тимчасового революційного комітету в Астрахані, очолює придушення контрреволюційного заколоту (за офіційною версією): розстріляні робітничі виступи, в яких брало участь велике число червоноармійців. У тому ж 1919 році очолив розстріл хресного ходу в прославляння святого Йосипа Астраханського. У травні-червні 1919 року курирує арешт і розстріл митрополита Астраханського Митрофана і єпископа Леонтія.
Котовський Г.: Зробив кар'єру від кримінального злочинця до члена Союзного, Українського й Молдавського ЦВК. В юності ніде не працював, то його виганяли «за зваблення дружини поміщика», то «за розкрадання хазяйських 200 рублів». Потім був заарештований за ухиляння від військової служби. Потім служив і дезертирував... Організував загін, на чолі якого здійснював розбійницькі набіги - палив маєтки, знищував боргові розписки, очолив групу грабіжників. Особливо зухвалий характер діяльність групи придбала з початку 1915 року, коли від пограбувань приватних осіб бойовики перейшли до нальотам на контори та банки. 5 квітня 1919 року, коли частини Білої армії і французькі інтервенти почали евакуацію з Одеси, Котовський під шумок вивіз з Держбанку на трьох вантажівках всі наявні там гроші і коштовності. Доля цього багатства невідома. Котовський був застрелений своїми ж бандитами. До слова Мишко Япончик вважав його своїм паханом.
Куйбишев: Керував червоною пропагандою під час наступу червоноармійців в Закаспіі. Потім активно займався "зачистками" території. У 1920 в його руках було зосереджено все керівництво Бухарою, а маріонеткова Бухарская народна республіка повністю підпорядковувалася його директивам. Багато зробив для зміцнення режиму Сталіна та його особистої влади. У листопаді 1934 р домігся від Політбюро ЦК ВКП (б) створення комісії для «боротьби з куркульським опором» в Узбекистані і сам увійшов до її складу. Політкомісія мала право затверджувати вироки до розстрілу.
Орджонікідзе: в молодості , ще за царату, був заарештований за звинуваченням у бандитизмі і поміщений в Баиловску в'язницю в Баку. Там, в камері № 3, він познайомився з Йосипом Джугашвілі. Після революції Орджонікідзе безпосередньо брав участь в революційному поваленні урядів в Азербайджані, Вірменії та Грузії.
Плеханов: Плеханов недовго пробув більшовиком, потім розійшовся з Леніним. У лютому 1905 року в статті «Порізно йти, разом бити», опублікованій в «Іскрі», Плеханов закликав до збройного повстання в Росії, до ретельної підготовки цього повстання, особливу увагу при цьому звертав на необхідність агітації в армії. Хоча і попереджав пророчо: «Несвоєчасно захопивши політичну владу, російський пролетаріат не зробить соціальної революції, а тільки викличе громадянську війну, яка змусить його відступити далеко назад від позицій, завойованих в лютому і березні нинішнього року».
Свердлов: голова ВЦВК, був одним з організаторів розгону Установчих зборів, розкозачення, Червоного терору. Історики визнають встановленим фактом санкціонування розстрілу Миколи II більшовицьким керівництвом в особі Леніна і Свердлова.
Фрунзе: Боротьбу з врангелевцями вів спільно з Повстанської армією Н.І.Махна, з яким в жовтні 1920 року підписав угоду про єдність дій і встановив хороші особисті стосунки. А вже в 1924 р. був нагороджений другим орденом Червоного Прапора за керівництво розгрому армії Махна і загону Тютюнника. Прихильник «організації» революції в Бухарском еміраті шляхом вторгнення Червоної армії, керував штурмом Бухари у 1920 р.
Шанцер-Марат В .: наш, місцевий. Відомий революціонер-ленінець (1867-1911), син Леона Шанцера, австрійця, фабриканта, що жив в селі Шабо, був освіченою людиною, допомагав односельцям. Так от, синок підпалив фабрику батька в день закінчення страховки, тому що хотів бути пролетарієм. Після того сім'я збідніла і пан Леон вже не мав змоги допомагати односельцям. Сина фабриканта захопили ідеї Леніна, в наших краях він поширював газету «Іскра». Все своє свідоме життя провів на засланнях, у тюрмах і на каторгах.
Чичерін: нарком закордонних справ РФСР і СРСР (1918-30 рр.). Народився в дворянській сім'ї. Головними враженнями дитинства Чичеріна були постійні молитви, спільний спів релігійних гімнів, читання Біблії. У 1904 році виїхав до Німеччини, формально залишаючись на службі в міністерстві закордонних справ. У Німеччині намагався лікуватися від гомосексуалізму (в той час була поширена думка, що це - хвороба, яку можливо вилікувати). Підписав ганебний, по суті, Брестський мир в 1918 році, за яким наша з вами Бессарабія відійшла до Румунії. Втім це убезпечило частину Одещини від Громадянської війни і двох Голодоморів.
(матеріал з переліку є у Віккіпедії
Дядя Ваня


Повідомлень: 4821
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 10 березня 2016, 09:17 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Цитата:
Дзержинський Ф. (прізвиська: Залізний Фелікс, Червоний Кат) - професійний революціонер, радянський політичний діяч, глава ряду наркоматів, засновник і глава ВЧК. Головний редактор журналу «Червоний терор». Один з ініціаторів червоного терору. Цей термін він визначав, як «залякування, арешти і знищення ворогів революції за принципом їх класової приналежності або ролі їх в минулі дореволюційні періоди».


ех...
нам би такого одразу після перемоги Революції Гідності!
замість соплей і слюней
залякати арештувати і знищити ворогів революції і нації раз і назавжди
а як того не сталося то виходить прямо протилежне
патріотів за грати, ворогів - в парламент :)
А різні котовські - маємо нагоду спостерігати вживу
скільки їх розвелося
Матіос не встигає інтерв"ю давати :)
Цитата:
за керівництво розгрому армії Махна і загону Тютюнника

Що не вдалося Петлюрі - довершив Фрунзе
Цитата:
керував штурмом Бухари у 1920 р.

круто
треба почитати

Цитата:
Свердлов: голова ВЦВК, був одним з організаторів розгону Установчих зборів, розкозачення, Червоного терору. Історики визнають встановленим фактом санкціонування розстрілу Миколи II більшовицьким керівництвом в особі Леніна і Свердлова.

а наші "свердлови" замість того щоб довершити революцію шляхом розстрілу Кривавого Диктатора в межигірських підвалах - побігли задравши штанці за портфелями і посадами
може б і коханка потрапила під гарячу руку
історики майбутнього дуже б плакали з цього приводу і може навіть внесли до переліку святих мучеників

ехехех
і "революція" - гівно, і "революціонери" - гівнюки
втім, це все очікувалося з самого початку

Цитата:
Після революції Орджонікідзе безпосередньо брав участь в революційному поваленні урядів в Азербайджані, Вірменії та Грузії.

Після революції Ярош безпосередньо брав участь в революційному поваленні урядів в Російській Федерації, Казахстані та Білорусії...
оце розмах!
ото лідери!
:)
дах зносить
замість пам"ятники зностити - краще б праці вивчали і досвід, як треба революції робити
може тому і зносять перелякані буржуа і олагірхи - щоб не навчилися?
мотайте на вуса


Цитата:
Блюхер: входив до складу суддівської групи "Спеціальної судової присутності", яка засудила на смерть групу вищих радянських воєначальників по «Справі Тухачевського» (червень 1937).

може дурнуватий автор жаліє ушльопка Тухачевського?
Давайте реабілітуємо "невинно постраждалого"?
в цих всіх "справах" куля знаходила своїх героїв, які теж добряче похуліганили в минулому
знову таки - нічого нового
он зараз судять - як не за тероризм так за содомію або ще щось екзотичне
ану, ризикніть, напишіть про сфабриковані справи замість того щоб в нафталіні копатися
сците орлів Авакова?
отож :)
Таня Танюша


Повідомлень: 672
Звідки: Одесская обл.

ПовідомленняНаписане: 10 березня 2016, 12:33 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

"замість того щоб в нафталіні копатися" Д.Ваня

Чому ж, якщо нафталін декого так збуджує.
Це мені трохи нагадало півня, що грабається у кучі навозу. Так той теж, знайшовши кілька зернин, замість того, щоб мовчки подзьобати, щиро дивується тому, як вони туди потрапили. :)))
Дядя Ваня, невже ви дійсно надаєте перевагу прямому террору над фабрикуванням справ?
Я не вірю, ви ж увесь час на форумі несете добре, світле, вічне...

 
Нова тема Відповісти

 
ВО "Свобода"
Олег Тягнибок - голова партії
Всеукраїнське об'єднання "Свобода"
http://www.tyahnybok.info

Виступає за:
захист прав українців
шану національних героїв та святинь
поширення української мови
тверду проукраїнську політику



ВО "Свобода"
Українська права партія,
зареєстрована в 1995, однак
діяла з перших років
здобуття незалежності. Програма ВО "Свобода" є
Програма захисту українців

Основні напрямки програми:
визнання голодомору та
репресій геноцидом українців,
захист української мови,
визнання ОУН-УПА,
національна справедливість



Лічильники

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET