•  Офіційний форум ВО "Свобода"  •  Початок  •  Зареєструватись  •  Пошук  •  Вхід
   
 Чому Росіяни «воспитывают», а українці «виховують» діток

Автор Повідомлення
кон01


Повідомлень: 1
Звідки: Черкаси

ПовідомленняНаписане: 06 грудня 2013, 19:41 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Чому росіяни «ВОСПИТЫВАЮТ» а українці «ВИХОВУЮТЬ» своїх діток ?

Тут напевно справа в тому, що Російська нація порівняно з іншими ще досить молода.
До середини ХVI століття після Різдва Христового таких понять як «росіяни», «російський народ», «Держава Російська», ще не було в Реальній Дійсності цього Світу.
Саме поняття «Русь» було юридично узаконене в Державі російській лише 16.01.1547 року коли Великий князь Московський Іван IV Васильович Грозний оголосив себе «Государём всея Руси». Але, не зважаючи на всю помпезність такого проголошення, ще довгий час «Государи всея Руси» на міжнародній арені, були всього лише царями Московськими.
Лише за царя Перта І Московське царство поступово почало завойовувати собі славу Государства Російського. Тому в 1654 році згідно з Переяславськими і іншими договорами Військо Запорізьке вступало "під високу руку" московського, а не Російського царя
Зароджувалася, формувалася і розвивалася російська нація в умовах досить жорстокої, деспотичної Державної репресивної системи у тому правовому полі, яке було успадковане від монгольського етносу з такими його рисами як тоталітарність влади, сваволя чиновників, принципове невизнання індивідуальної особистості, абсолютна безправність, яка по суті мало чим відрізнялася від правового поля в тій ієрархічній організаційній структурі, яка панує ще й сьогодні у кожному курятнику. Продовженням цих ознак стало кріпацтво та той суспільний устрій, який впродовж кількох століть являвся соціально-економічним фундаментом московської державності.
Тому Російська нація формувалась у такому конкурентному середовищі зоологічного індивідуалізму, де все трималось на чисто зоологічному страху, де панувала соціальна нерівність, панування, приниження і пригноблення людини людиною, де панувала нічим не обмежена влада сильнішого і нещадна конкурентна боротьба за Владу та за звичайне зоологічне виживання.
Менталітет і національний характер російського люду формувався в тому середовищі, в якому «Превосходство» людини над людиною, було навіть офіційно узаконено тим звертанням «Ваше превосходительство» яке не тільки вважалося вічними, природним і необхідними, але й досить ефективно охоронялось досить жорстокими Законами та нещадно каралось за непослух їх «Превосходительству» всіма доступними способами і засобами
Формування системи цінностей людей в «Государстве российском» здійснювалось в тих умовах, Державної репресивної ієрархічної організаційної структури де є: і свій рідний Цар, і свої рідні Бояри, і свої рідні Господа, і свої рідні стражники, свої рідні Кати.
Російська нація формувалась в тих умовах, в яких будь-яку примху, будь-яке, навіть, зовсім безглузде бажання свого «Господина», просто життєво необхідно, було виконувати негайно, швидко, точно і неухильно, під страхом найжорстокішої кари за будь-яку затримку, непорозуміння, навіть, за ненавмисну помилку а, тим більше, за непослух.
Тому немає нічого дивного в тому, в такому конкурентному середовищі звіриного зоологічного індивідуалізму і тотального Насильства над людьми, під гнітом своєї національної, рідної Державної репресивної системи, в якій бідному кріпосному діватися було нікуди: «…никуда не уйти и, не спрятаться» від того свого рідного гнобителя, який був однієї і тієї ж віри і національності, що й кріпосний; у тому середовищі насилля і знущань, в якому: коли «сила есть – ума не надо»; де кожна пригноблена людина навіть уявлень про якусь там справедливість у цьому Світі, немає і бути не може, закріпачений, пригноблений своїми однокровними і єдиновірними людиноподібними звірами-господами російський люд, міг виживати лише втому разі, коли піклувався, перш за все, про найбільш життєво необхідне, тобто про те, як прогодувати свою сім'ю і виростити, «воспітать» своїх рідних діток.
Тому росіяни і «вос-питывали» та ще й сьогодні, під гнітом своєї рідної Державної репресивної системи «воспитывают» своїх діток.
І, в процесі такого «воспитания», у тому конкурентному середовищі зоологічного індивідуалізму і конкурентної боротьби за виживання, в якому поняття Патріотизму, Доблесті і Геройства було найбільшою соціальною цінністю, в якому про якісь права не могли навіть мріяти закріпачені люди, росіяни і «вос-питывали» , вирощували і розвивали у своїх дітках не людські почуття Самодостатності, Рівноправності, Справедливості, і Братства, а інстинкти зоологічного, звіриного індивідуалізму.
І, в той самий період, коли у Свідомості дитини, формуються фундаментальні критерії її Системи цінностей, російський люд в умовах конкурентної боротьби за виживання головну увагу змушений був приділяти більш за все, тілесному розвитку своїх діток.
Тому, російське слово «вос-питать» саме за себе і говорить нам про те, що не Свідомість дитини, не її духовність, не так її інтелект а фізична плоть дитини, її тілесна складова у ті жорстокі часи, була найголовнішим у справі виховання російських дітей.
Не сумніваючись у тому, що «що в здоровому тілі і здоровий дух», російський закріпачений люд у справі «воспитания» своїх діток головну свою мету бачив у тому, щоб якось нагодувати, напоїти
«вос-питать», потім чомусь навчити, а все інше: « как-то…, само собой образуется».
Завдяки такому підходу до виховання підростаючих поколінь, в умовах жорстокої конкурентної боротьби за виживання, в умовах не тільки державної, а й сімейної ієрархічної організаційної структури «Превосходства», в якій кожна дитина, з перших своїх кроків у цьому Світі, змушена була вести конкурентну боротьбу не тільки за виживання, а й за «Превосходство» у тій своїй рідній російській сім’ї, у якій наймолодший син, як правило, грав соціальну роль того «Іванушки-дурачка» про якого ще й до наших часів дійшли казки, росіяни змогли створити, не просто деспотичну Державну репресивну систему. А величезну Російську імперію Насилля і Зла.
Імперію пригноблення і приниження людини людиною, імперію убогості, горя, страждань і сліз мільйонів, не тільки російських людей, але й багатьох десятків народів тих національностей, яким довелося віками томитися під гнітом російського царату.
Але, на відміну від росіян, які з молоком матері засвоювали деспотичні порядки Державної репресивної системи. Ідеологію зоологічного індивідуалізму, Насильства в Зла, ідеологію права сильного, ідеологію соціальної нерівності, пригноблення і приниження людини людиною, знущання над слабшими та їх рабської покори своїм Господам, український народ ніколи не мав своєї власної, національної Державної репресивної системи.
Тому в українській мові і, немає, і не могло бути: ні таких слів, ні таких понять як Превосходство» і «Воспитаниє».
На відміну від росіян, українці мають набагато більш сприятливі природні умови, тому на багатих, українських чорноземах в ті далекі часи, продовольчі проблеми відчувались не так гостро.
Але тут, на неозорих українських ланах була своя, віковічна українська Біда – ОКУПАНТИ.
Справа в тому, що на відміну від росіян, національна історія розвитку яких налічує всього кілька століть, українці мають таку древню історію свого розвитку, коріння якої ховається не в минулих віках, а в минулих тисячоліттях.
Коли можна вірити Лауреату: премії Ленінського комсомолу 1978 року та Державної премії 1984 року, члену Всесвітньої Академії наук і мистецтв, професору біохімії Гарвардського університету Анатолію Олексійовичу Кльосову, ( http://www.lebed.com/2008/art5386.htm ) якого просто неможливо звинувачувати в українському націоналізмі, то коріння тих українців, які є носіями, так званого, гаплотипа R1a1, ховається на Балканах, на території теперішніх Сербії, Косова, Боснії, Македонії, де їх пращури жили ще 12 тисяч років тому назад. Десь, близько 6 тисяч років тому, цей рід розширився на північний схід, на Північні Карпати, створивши там, так звану, Трипільську культуру.
В мережі Інтернет ( див. наприклад, http://www.astra-lit.com/ukr-ment-ru/ukr_ment_3.htm ,
http://omegicus.com/history_trypilska/ , http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=377 і т.п., та в інших засобах масової інформації, наукових дисертаціях і т.п.) є досить багато досліджень, які сьогодні дають можливість стверджувати, що існує пряма спадкоємність між етносом Трипільським і сьогоднішньою людяністю – українцями центрального Подніпров’я.
В першу чергу Полісся і Прикарпаття.
В таких же хатах, в яких у свій час жили Трипільці на протязі останніх декількох тисяч років, ще на початку ХХ століття в українських селах, жила переважна більшість українців.
Тому реконструкція Трипільських хат, практично, мало чим відрізняється від тих українських хат збудованих в ХІХ та на початку ХХ століття які, так же як і Трипільські були: під солом’яними стріхами, зроблені з дерева., обмазаного жовтою та побілені білою глиною. Мали глиняну долівку і печі, які розмальовувались трипільськими орнаментами.
Є дуже багато антропологічних ознак, які можна знайти як у трипільських черепах, так і в того корінного населення України Середнього Подніпров'я, яке в кінці ХХ століття вивчалося там науковцями.
Далекі пращури сучасних українців, свого часу, власноручно приручали тварин, віками і тисячоліттями дбайливо їх вирощували, годували, поїли, оберігали свою худобу від хижих звірів, негоди і лихої години у спеціально для того пристосованих стайнях, корівниках, свинарниках, курятниках, сажах і т.п. будівлях.
Українці привчали свою худобу до розуміння свого місця в стійлі, виконанню сільськогосподарських і інших робіт та любили і виховували свою живність майже так само, як і своїх рідних діток.
Проте, відносно своїх діток поняття мали.
Добре усвідомлюючи суть основних принципових відмінностей між скотинкою і людиною, між зоологічним, звіриним індивідуалізмом звіриної зграї, в якій панує нещадна конкурентна боротьба кожного звіра не тільки за своє власне виживання, а й за своє місце в її ієрархічній організаційні структурі, в якій головним чинником самозбереження є, не Совість, про яку ні один, навіть людиноподібний звір ніякого уявлення не має., а звіриний Страх.
Тому українці, на відміну від росіян, головну свою увагу в процесі вихованні своїх діток зосереджували не тільки на фізичному розвитку її плоті, але й на розвитку її духовних якостей і, перш за все тому, як на СВІТІ по СОВІСТІ ЖИТИ.
На протязі віків і тисячоліть українці не тільки любили і вирощували своїх діток, а й робили все необхідне для того, щоб подавляти у своїх дітках інстинкти звіриного егоїзму та дбайливо вирощувати у їх Свідомості Духовність, Колективізм, та поняття про Честь і Совість, Самодостатність, Рівноправність, Справедливість, людську Гідність та інші норми і правила поведінки у стосунках між людьми у людському Суспільстві.
Тому що, людське Суспільство принципово відрізняється від будь-якої звіриної зграї і від будь-якої Державної репресивної системи, перш за все тим, що і звірина зграя, і будь-яка Держава тримається за рахунок того Насилля яке породжує СТРАХ, але в ЛЮДСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ЛЮДИ живуть не за страх, а за СОВІСТЬ.
Яким словом називався процес виховання дітей в українських селах в часи трипільської культури, сьогодні невідомо.
Але, після того, як в Українські землі посунули незчисленні орди двоногих людиноподібних озвірілих окупантів, які, як правило:
1. Розмовляють мовою своєї метрополії.
2. Дуже нахабні, жорстокі, жадібні. ненажерливі, люті і нещадні.
3. На окупованій території зберігають свої традиції, звичаї обряди, ритуали та всі принципи своїх суспільних конкурентних зоологічних відносини.
4. Моляться своєму Богу, якщо вони іновірці. Якщо не іновірці, то моляться за того патріарха, який знаходиться десь по за межами окупованої території, тому
5. для будь-яких окупантів, на окупованій ними території і нема нічого святого.

Всі окупанти, незалежно від їх віри і національності, як правило, зневажають, а іноді і ненавидять лютою ненавистю і мову, і культуру, і звичаї, і традиції, і обряди, і ритуали, і віру окупованих народів.
Одним з таких окупантів був, так би мовити, свій рідний, кровний родич, православний князь Суздальській і Володимирський на Клязьме, Андрій Боголюбській. Рідний син того київського князя Юрія Долгорукого, який з 1148 року вважається засновником Москви.
Але, не дивлячись на своє православ'я і, так би мовити, свої кровні зв'язки зі своєю історичною Батьківщиною, цей православний князь вже в історичні часи, а точніше, в 1169 році після Різдва Христового, послав велике військо на православний стольний град Київ. І, не дивлячись на те, що 8 березня того ж таки року Київ був узятий без бою, грабував його два дні нещадно.
Як пише літопис, - не «було милосердя нікому, нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, інших в полон брали. Обдирали шати з ікон, забирали книги, ризи, дзвони. Такого руйнування не знав ще Київ навіть від половців».
Але, і до Боголюбського, і після нього на українські землі приходили і більш жорстокі окупанти.
Тому, розвиваючись під гнітом самих різношерстих, жорстоких і нещадних окупаційних режимів, українці вимушені були, не тільки вирощувати, але і «виховувати» своїх діток від згубного впливу конкурентного середовища звіриного індивідуалізму усіх тих окупаційних режимів, що будь-коли приходили на українські землі. .
Тому, між російським поняттям «вос-питать» і українським «виховати», як говорять в Одесі, є дві великі різниці.
На відміну від росіян, які сприймали своїх рідних гнобителів, як щось цілком природне, вічне і неминуче зло, українці сприймали окупантів, як якусь непереборну силу і тимчасову біду.
Тому й робили завжди все можливе і неможливе для того, щоб якось сховати, скрити, «виховати», ще не окріплі душі своїх діток, від конкурентного середовища звіриного індивідуалізму, від насильства, від ненаситності, зажерливості, від несправедливостей і згубного впливу чужої їм окупаційної репресивної системи.
Як воно було насправді знає лише Господь Бог, але можливо уявити, що Трипільці, стали колись українцями у ті жорстокі часи, коли під тиском багатотисячних орд озвірілих загарбників, змушені були залишати свої мегаполіси та розходитись по теренах України для того, щоб стати українцями, тобто тими людьми, які живуть не в тих багатотисячних трипільських полісах, (у яких лише центральна площа часто була набагато більшою за всю територію знаменитого біблейського Вавилону, який появився у цьому Світі, на тисячі років пізніше трипільських мегаполісів), а оселяються і живуть селами КРАЙ непрохідного лісу, КРАЙ озера, КРАЙ непролазних боліт, та на окраїнах інших, таких місцевостей, де була можливість негайно сховатись від незчисленної орди загарбників, коли їх принесе лиха година.
Тут слід було б зауважити, що на українські землі приходили окупанти самих різних мастей і національностей. Кого тут тільки не було.
Були тут: і Кіммерійці, і Сармати, і Алани, і Готи, і Авари, і Болгари, і Хозари, і Угри, і Варяги, і Печеніги, і Татари, і Турки, і Литовці, і Поляки, і Росіяни, і Німці, і ще багато інших окупантів, імена яких вже давно стерлися у пам'яті людській.
Але, під гнітом всіх відомих і невідомих окупантів, аж до самого приходу у їх села радянської влади, українці змогли зберегти і свою національну ідентичність, і свою мову, і культуру, і звичаї, і традиції, і обряди і все інше, своє рідне, національне і неповториме завдяки тому, що впродовж віків і тисячоліть, так же як і їх далекі пращури – Трипільці, вели своє виробництво не з метою наживи і накопичення предметів розкоші та інших матеріальних цінностей і багатств, а лише для того, щоб родити діток, ростити, поїти та одягати їх, щоб жити, працювати, виховувати своїх дітей, милуватися і насолоджуватись красотами своєї рідної природи та своїм життям у ній.
Тому все, що виробляли українці у своїх господарствах у своїх мальовничих селах, вони ж самі його і споживали, як правило, до нового врожаю.
Коли ж на їхні землі приходили загарбники, то вони ховалися в тих, малодоступних для окупантів місцях на краях яких і розташовувались їх села і чекали, коли загарбники переконаються, що тут грабувати нічого, бо в українських хатах в ті далекі часи було лише те, що їм було потрібно для життя, і не було золота і інших цінносте, до яких завжди були такі ласі всі окупанти усіх часів і народів.
Коли ж окупанти, як правило, діти неозорих степів приходили на українські землі, то в українських хатах і українських селах їм робити було нічого.
Перш за все тому, що в них були свої уявлення і поняття про те, як треба жити і облаштовували свої оселі у своїх таборах на відкритому просторі, серед широкополих українських ланів.
Коли окупанти переконавшись у тому, що в українських хатах нема ні золота, ні срібла, ні інших цікавих для них цінностей, не було навіть звичної для них їжі облаштовували свої табори, українці повертались до своїх помешкань і поступово починали налагоджувати контакти з окупантами.
Можливо уявити, що тисячі років взаємовідносини українців з окупантами чимось нагадували симбіоз різних порід у тих мурашниках, в яких це і в наші часи живуть мурахи трударі і мурахи воїни.
Напевно тому стародавні греки, як правило, дуже добре знали геть усіх окупантів, які в їх часи перебували на території Україні і зовсім нічого не знали про українців.
Перш за все тому, що в українців не було ніякої потреби покидати свої рідні села. Крім того, і окупанти, і греки і всі інші народи знали лише тих, хто мав свою власну національну Державу з регулярним військом і іншими державними атрибутами.
Оскільки українці ніколи не мали своєї власної держави і зберігали в ті часи у своїх селах общинний лад і традиції трипільців, то вони були як би поза законами і увагою стародавньої державної цивілізації.

Тут було б слід зауважити, що окупанти, не тільки в сиву давнину, а навіть за часів російської окупації, з часів Хмельниччини і до приходу радянської влади, не селилися в українських селах, а жили окремо: в панських маєтках, містах та містечках, зберігаючи, як правило, і свою мову, і свої звичаї, і традиції, і свої суспільні ієрархічні конкурентні відносини.
Та, не всім окупантам вдавалося зберегти на українських землях свою ідентичність. Багато їх асимілювалось і розчинилось в українській спільноті. Були й такі окупанти, що дещо своє зберігали, а дещо перейнявши в українців несли в інші краї, як своє рідне.
Так, наприклад, Болгари на своєму шляху з Волги на Балкани, створили в VII столітті після Р.Х. на території України свою Велику Болгарську імперію і затримались тут так довго, що забули навіть свою рідну болгарську мову. Але української навчитись так, як треба, не встигли. Тому переселившись з України на Балкани, вони там вже розмовляли і не своєю рідною болгарською, і не українською, а тою мовою, якою Кирило і Мефодій писали свої церковні книги.
Як це не дивно, але ще і в наші дні є такі вчені і, не дуже вчені особи, є навіть деякі академіки радянського виробництва, які ще й сьогодні шукають витоки живої української мови в старослов’янських церковних книгах, літописах та інших письмових джерелах, не розуміючи того очевидного історичного факту, що жива українська мова сама є тим джерелом, яке дало початок не тільки староболгарській, не тільки церковнослов'янській, не тільки російській мові, яка розвивалась під дуже сильним впливом церковнослов’янської а, й самому Ведичному Санскриту, який запозичив з української мови такі слова як: куля, уста, ураз, вії, віяти, вішати, війна, річ, ніс, ніч, брат, кат, мла, мана, рута, таїна, напад, пан, пані, панна, рай, біда, честь, пошана, санітар, асистент і багато, багато інших. ( Див. наприклад, http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1203 і т.п.).
Шукати в наші часи будь-які письмові джерела живої української мови у будь-яких історичних письменах, тим паче, написаних церковнослов’янською мовою Кирила і Мефодія, це те ж саме, що шукати чорну кішку в темній кімнаті в тому разі, коли її там нема.
Бо ніяких доісторичних письмових джерел живої української мови не було і бути не могло тому, що письменність, в історії розвитку людського суспільства, могла появитись на світ Божий лише в умовах Державної репресивної системи.
Як свідчить історія, письменність появилась через кілька тисяч років після розквіту трипільської культури в Державній репресивній системі Шумерів, зв’язку з нагальною Державною необхідністю: вести облік награбованого, облік оброків, податків і т.п., написання законів, передачі письмових розпоряджень і настанов на далекі відстані, складання літописів та заради задоволення інших Державних потреб.
Українці ж, у ті далекі часи не мали ніякої потреби щось там записувати та переписувати бо, ніколи не мали, своєї власної Держави.
Київська Русь формувалась під керівництвом варягів і являла собою таку Державну окупаційну репресивну систему, яка не мала нічого спільного ні з общинним ладом українського села, ні з українським менталітетом і сприймалась в українських селах як чергова наступна окупація.
Напевне тому й була в Київській Русі Державною мовою не українська, а та, церковнослов’янська, якою писались в ті часи і церковні книги, і літописи, і вся інша Державна та ділова документація.
Можливо уявити, що в ті далекі часи Київської Русі, церковнослов’янська мова Кирила і Мефодія для панівного класу була такою ж елітарною, якою пізніше, в Російській імперії була французька.
Але ті українці, які ніколи нікому не заздрили, не посягали на чуже, не загарбували чужих земель, нікого не грабували, нікого не гнобили, а жили собі впродовж віків і тисячоліть мирно і тихо у своїх мальовничих селах, мали добру пам'ять, передавали від покоління до покоління свої міфи, казки, перекази, прислів’я, побажання, Мрії, Надії, ритуали, обряди, свої мрії, сподівання і т.п. в усній формі, тому й не мали ніяких потреб в тому, щоб щось там писати і переписувати.
Досить переконливим доказом того, що розвиток державотворення у Київські Русі і розвиток українського села йшли паралельними курсами може служити той незаперечний історичний факт, що не зважаючи на те, що «Русская Правда» а потім і закони російської імперії узаконювала майоратний порядок успадкування, згідно з яким, спадок отримує старший син. Трипільська традиція згідно з якою, право успадкування батьківської хати наймолодшим сином зберігалось аж до приходу в українські села радянської влади, та й сьогодні ще подекуди зберігається.
Одною з причин збереження українцями своєї ідентичності з трипільцями, могло бути ще й те, що за давньою трипільською традицією в українській сім’ї завжди було багато дітей.
Навіть, на початку ХХ століття, до колективізації і сталінських голодоморів вважалася багатодітною лише та сім’я, в якій було більше десяти дітей, а малодітною, коли діток було менше п’яти.
Завдяки своїй численності, українська сім’я з часів трипільської культури аж до самої, так званої, колективізації являла собою такий працьовитий, дружний і веселий колектив, в якому не було нероб і паразитів. В справжніх українських сім’ях діти не байдикували, а з малечку цілком природнім шляхом привчались до праці. Старші няньчили менших. Дівчатка з малих літ навчалися вишивати трипільські орнаменти, прясти нитки на полотно, вал на рядна та виконувати інші домашні роботи. Хлопці зимою ногами м’яли мички, сукали цівки, перемотували пряжу, носили воду, доглядали худобу та виконували інші роботи, які були їм по силі.
Літом діти пасли худобу, сушили сіно, збирали колоски, ягоди, гриби та виконували іншу роботу.
Таким чином, все життя дружньої, співучої, веселої і працьовитої української багатодітної сім’ї здійснювалось, як правило, в атмосфері такої колективної взаємної доброти, турботи, допомоги, підтримки, взаємної поваги, довіри, щирості, вдячності, великодушності, співучасті, співпереживання, любові і вірності, в якій було просто немислимим будь-яка соціальна нерівність, в якій просто не могла бути ніякого місця для знущань над найменшими.
Навпаки, право наймолодшого сина на успадкування права на батьківську хату та його святий обов’язок доглядати пристарілих батьків, дідів і бабусь в атмосфері панування Рівноправності і Справедливості в українських сім'ях, в яких все робилось не за Страх, а за Совість, надавали перевагу лише двом віковим категоріям – найстаршим і наймолодшим членам української сім’ї.
Тому і немає і не було ніколи в українських казках таких «іванушків-дурачків» які потім виявлялись найрозумнішими.
Тут слід було б звернути увагу на те, що українці, на відміну від росіян, не тільки вирощували, але й «Виховували» своїх діток, та навчали їх як на СВІТІ по СОВІСТІ ЖИТИ,за давньою трипільською традицією: «не злим, тихим словом».
Коли ж таке «тихе слово» до Свідомості дитини доходило туго то, під час сніданку, обіду чи вечері – коли за низеньким столиком збиралася вся родина на чолі з батьком, процес підвищення рівня Свідомості такої дитини досить енергійно стимулювався дерев'яною батьковою ложкою по тому самому місцю на лобі, за яким ховався її інтелект.
Але, в Екстремальних ситуаціях, коли звірині інстинкти егоїзму брали гору і, Свідомість дитини опускалася так низько, що ніякі доводи розуму до неї не доходили, то в такому разі, підвищення рівня Свідомості стимулювалося, не менше енергійними маніпуляціями батьківського ремінця. Прямо таки з протилежного боку, по тих самих, м'яких місцях, що по нижче пояса.
Тому не може бути зовсім нічого дивного в тому, що трипільський менталітет і така система «виховання», допомогли українцям зберігати і свої традиції, і звичаї, і обряди, і ритуали, і культуру, і живу мову трипільців, подекуди, аж до наших часів.
Так, наприклад, старовинна трипільська традиція: права право молодшого сина на успадкування батьківської хати, того Права, якого наймолодший син, не мав у Правовому полі будь-якої Держави, навіть в умовах нещадного гніту російського царату, зберігалась в українських селах ще й на початку ХХ століття, аж до самої радянської окупації.
Але, м’яко кажучи, було б зовсім некоректно стверджувати і доказувати тут, що за тисячі років окупації і менталітет, і характер, і мова трипільців зовсім не змінилися. В динамічній і гармонічній Реальній Дійсності цього Світу в процесах розвитку змінюється все.
Змінюється навіть і те, що за визначенням взагалі змінюватись не може. Тому за тисячі років окупації трипільці, ставши українцями, щось своє втрачали, щось переймали від окупантів, тому змінювався і менталітет, змінювався і характер, розвивалась і змінювалась і українська мова.
Але, такі негативні риси як: заздрощі, жадність, жадібність, скупість, ненаситність, зухвалість, хамство, безцеремонність, підлабузництво, запроданство, зрадливість, підступність, лицемірність, лукавство, фальш, і т.п. негативні риси, які в наші часи іноді проявляють носії гаплотипа R1a1, не можуть бути трипільськими.
В зв’язку з тим, що в умовах общинної, колективної системи самозбереження суспільства, в суспільних відносинах насправді вільних людей, в яких суспільство тримає не Страх, а Усвідомлення своєї відповідальності і Совість, такі прояви звіриного, зоологічного індивідуалізму не те що не мали ніяких підстав, але були просто принципово не можливими та подавлялися генетичною пам`яттю людини ще в самому їх зародку і не доходили, навіть, до Поля її Свідомості.
Тому всі ті негативні риси в менталітеті і характері, які в наші часи проявляють іноді українці і інші носії гаплотипа R1a1 – то все є не трипільське, то від лукавого, то все від окупантів, то все паростки того «воспітанія», що віками і тисячоліттями всі окупанти, особливо радянські, так щедро сіяли та вирощували на теренах України.
Що стосується мови, то сьогодні ще багато носіїв гаплотипа R1a1, на своїй рідній землі, спілкуються: або мовою окупантів, або тим суржиком, який окупанти, у всі часи, також щедро розсівали та вирощували на українській землі.
Але в тому, що ті люди, які сьогодні спілкуються щирою українською мовою, розмовляють тою мовою, яка виростала, розвивалась і, розвивається ще й сьогодні на тому фундаменті який заклали у свої часи Трипільці, можуть сумніватися тільки дуже сильно заангажовані, вузьколобі шовіністи та деякі зачерствілі академіки радянського ґатунку, особливо в тих випадках, коли за такі «сумніви» добре платять.
Бо, тільки за гроші, або у разі повної, чи часткової втрати здорового глузду, можна сумніватися в тому, що віковічні традиції, звичаї, обряди, ритуали, орнаменти, вишивки, технології і обладнання для виготовлення тканин та іншої продукції, конструкція і облаштування українських хат, та ще багато чого іншого, що на протязі тисячоліть передавалось українцями від покоління до покоління, може передаватися не інакше, як своє рідною мовою.

Коли ж забувається мова, то переривається зв'язок поколінь. Забуваються і звичаї, і традиції, і ритуали, і обряди. Гине культура, а разом із своєю культурою, зникає з лиця землі і нація.
Але українці, аж до початку ХХ століття, до тих пір, поки у їхні хати не прийшла радянська влада, колективізація, голодомори та війна – зберігали і передавали наступним поколінням у спадок, не тільки мову і культуру трипільців, не тільки багато чого із суспільних відносин трипільського общинного ладу, а і свою віковічну, Заповітну Українську Мрію, про те, що

Виженуть колись українці Геть, усіх окупантів та заживуть на своїй рідній землі

як ВІЛНІ ЛЮДИ – не за СТРАХ, а за СОВІСТЬ.
БАРАБАС


Повідомлень: 9512
Звідки: Ялта-Ужгород. Україна.

ПовідомленняНаписане: 06 грудня 2013, 19:51 Переглянути профілі учасників          Відповісти цитуючи     Догори

якщо хтось прочитає це простирадло повністю і знайде там хоч одну свіжу думку, відгукніться, будь-ласка.
Бо я не подужав і десь після четвертого абзацу закляк.

_________________
Свобода - тверда як меч.
Або вона у тебе є, або тебе нема.
Стрибунець


Повідомлень: 28
Звідки: Україна

ПовідомленняНаписане: 28 грудня 2013, 19:45 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Барабасе, дуже шкода. Цікаві речі написані але справді треба вчитуватися.

Найважливіше на мою думку зосереджено у рядках:

ймолодший син, не мав у Правовому полі будь-якої Держави, навіть в умовах нещадного гніту російського царату, зберігалась в українських селах ще й на початку ХХ століття, аж до самої радянської окупації.
Але, м’яко кажучи, було б зовсім некоректно стверджувати і доказувати тут, що за тисячі років окупації і менталітет, і характер, і мова трипільців зовсім не змінилися. В динамічній і гармонічній Реальній Дійсності цього Світу в процесах розвитку змінюється все.
Змінюється навіть і те, що за визначенням взагалі змінюватись не може. Тому за тисячі років окупації трипільці, ставши українцями, щось своє втрачали, щось переймали від окупантів, тому змінювався і менталітет, змінювався і характер, розвивалась і змінювалась і українська мова.
Але, такі негативні риси як: заздрощі, жадність, жадібність, скупість, ненаситність, зухвалість, хамство, безцеремонність, підлабузництво, запроданство, зрадливість, підступність, лицемірність, лукавство, фальш, і т.п. негативні риси, які в наші часи іноді проявляють носії гаплотипа R1a1, не можуть бути трипільськими.
В зв’язку з тим, що в умовах общинної, колективної системи самозбереження суспільства, в суспільних відносинах насправді вільних людей, в яких суспільство тримає не Страх, а Усвідомлення своєї відповідальності і Совість, такі прояви звіриного, зоологічного індивідуалізму не те що не мали ніяких підстав, але були просто принципово не можливими та подавлялися генетичною пам`яттю людини ще в самому їх зародку і не доходили, навіть, до Поля її Свідомості.
Тому всі ті негативні риси в менталітеті і характері, які в наші часи проявляють іноді українці і інші носії гаплотипа R1a1 – то все є не трипільське, то від лукавого, то все від окупантів, то все паростки того «воспітанія», що віками і тисячоліттями всі окупанти, особливо радянські, так щедро сіяли та вирощували на теренах України.
Що стосується мови, то сьогодні ще багато носіїв гаплотипа R1a1, на своїй рідній землі, спілкуються: або мовою окупантів, або тим суржиком, який окупанти, у всі часи, також щедро розсівали та вирощували на українській землі.
Але в тому, що ті люди, які сьогодні спілкуються щирою українською мовою, розмовляють тою мовою, яка виростала, розвивалась і, розвивається ще й сьогодні на тому фундаменті який заклали у свої часи Трипільці, можуть сумніватися тільки дуже сильно заангажовані, вузьколобі шовіністи та деякі зачерствілі академіки радянського ґатунку, особливо в тих випадках, коли за такі «сумніви» добре платять.
Бо, тільки за гроші, або у разі повної, чи часткової втрати здорового глузду, можна сумніватися в тому, що віковічні традиції, звичаї, обряди, ритуали, орнаменти, вишивки, технології і обладнання для виготовлення тканин та іншої продукції, конструкція і облаштування українських хат, та ще багато чого іншого, що на протязі тисячоліть передавалось українцями від покоління до покоління, може передаватися не інакше, як своє рідною мовою.

Коли ж забувається мова, то переривається зв'язок поколінь. Забуваються і звичаї, і традиції, і ритуали, і обряди. Гине культура, а разом із своєю культурою, зникає з лиця землі і нація.
[b]Але українці, аж до початку ХХ століття, до тих пір, поки у їхні хати не прийшла радянська влада, колективізація, голодомори та війна – зберігали і передавали наступним поколінням у спадок, не тільки мову і культуру трипільців, не тільки багато чого із суспільних відносин трипільського общинного ладу, а і свою віковічну, Заповітну Українську Мрію, про те, що


Виженуть колись українці Геть, усіх окупантів та заживуть на своїй рідній землі

як ВІЛНІ ЛЮДИ – не за СТРАХ, а за СОВІСТЬ.
МіхаельВітман


Повідомлень: 5497
Звідки: м.Херсон

ПовідомленняНаписане: 28 грудня 2013, 22:45 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Якось все сумно у Вас. Виходить нас тіки і робили,шо окуповували( А хто ж тоді такі українці,цікаво б знати,за генетикою? А виявляється,що Ми якраз і є генетична "суміш" деяких "окупантів". Вот скажімо Скити (Сармати),чи ми маємо щось генетично від них? Звичайно так. А від татар ми щось маємо? Звісно. Доречі,хто такі татари? Питання досі відкрите. А печенеги хто такі? І від них Ми маємо генетичну порцію. А готи,вандали?
Щось мабуть тоже залишилось і від них? Тому суть не в цьому. А в тому,що для появи та розвитку будь - якої Цивілізації потрібні три умови:
1.Природні умови (земля,рельєф);
2.Осідлість;
3.Щільність розселення;
Всі ці умови якраз і були на території сучасних Київської,Черкаської,
Вінницької областей ну і всього чорноземного поясу. Так ось,на території Київсьої і Черкаської областей мешкало автохтонне населення. Ці племена сформували тисячі років тому високорозвинуту цивілізацію і поширювали її серед менш розвинутих "завойовників",пеерважно кочівників півночі (балтійська група народів) і півдня (кочівники іраномовної групи). Тобто Історію Руської Цивілізаціїпотрібно розглядати в контексті культурного обміну. Це обєктивний закон як і закон різниці потенціалів. І вот візантійські історики,які побували на українських землях перед нашестям Атілли,в своїх описах відмічали ті ж принципи співжительства,які пізніше відмічали в описах,щодо побуту Руси (та сама Київська,Черкаська і частково Чернігівська область) і тих племен,які входили в Величезний Союз племен,названий істориками Гунією,ядром якого була Русь,як джерело тієї Високорозвинутої культури. Тобто те,що називають "завоюванням" насправді було ні чим іншим як входження чергового союзу племен в цей Величезний Союз. раніше цей Союз помилково називали Скіфами,за іменем Союзу скіфських племен. І вот під час походу на Захід (нашестя гунів),частина руських і балтів оселилися на території сучасної Польші,також частина руських оселилася і на території сучасної Німеччини,це як правило Верхньо і Нижньолужицькі словаки,мова яких найбільше подібна до української. І всі ці народи називались словянами за спільною Вірою та письмом. Пізніше "західна цивілізація" в лиці Католицької церкви попрацювала над народом,який сьогодні себе називає поляками (балтійська група),словаками ітд. Що цікаво,у випадку з литовцями відбувалося те ж саме: їхнє "завоювання" вилилось в приєднання до культурного простору Руської цивілізації. У випадку з Московією,фіно - угорські і татарські народи приєднувались до культурного простору Руської цивілізації насильно і на "Православній" основі,тобто тут вже ключову роль грала "православна" церква. У що все це вилилось, Ми знаємо.
Щось подібне відбувалось з Священною Римською імперією,яка до Римської імперії не мала жодного відношення,хоча сама належала до "Римської цивілізації",тобто Західної цивілізації. Так і з Московськими амбіціями. Московія натягує на себе ковдру Руської цивілізації,перебріхуючи і обманюючи. В цьому головна суть цієї непримиренної боротьби.
Аншрек


Повідомлень: 11
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 28 грудня 2013, 23:18 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

[quote="Стрибунець"]Барабасе, дуже шкода. Цікаві речі написані але справді треба вчитуватися.

Найважливіше на мою думку зосереджено у рядках:
Друже Стрибунець, раджу Вам все таки читати Донцова, а не сльози деяких дослідників. Як можна націю завойовників, якими є украінці, вони ж русичі, які протягом тисячі років тільки те й робили шо захоплювали територіі аж до Японіі і Афганістану називати якимись носіями гаплотипу ер?! Те що киівська метрополія занепала, це якраз і є результат жадоби завоювань і пригод. Якщо дозволите, сучасний жалюгідний стан материнськоі землі - це наша велика і страшна ціна саме за авантюрне часто безвідповідальне завойовництво і кровозмішання. Часто ми киваємо на москву, а я задам питання, а чиіх рук це справа?! Що, може це китайський чи німецький князь іі створив? І все далі, що за цим прийшло? Нація поки не повністю одужала, але на своєму правильному шляху і тільки питання часу, сподіваюсь недовгого, коли все знову стане на своі місця, тобто метрополія набере свою імперську силу, тільки стане ще сильнішою ніж будь-коли була, бо позбирає все що було розкидане за тисячу років. А москва знову стане болотом, бо тільки за колишній бунт проти Києва іі варто спалити, не кажучи про решту, на московська мова знову стане діалектом, якою я іі і зараз вважаю! Тому, менше слів, менше сліз, а більше діла!

 
Нова тема Відповісти

 
ВО "Свобода"
Олег Тягнибок - голова партії
Всеукраїнське об'єднання "Свобода"
http://www.tyahnybok.info

Виступає за:
захист прав українців
шану національних героїв та святинь
поширення української мови
тверду проукраїнську політику



ВО "Свобода"
Українська права партія,
зареєстрована в 1995, однак
діяла з перших років
здобуття незалежності. Програма ВО "Свобода" є
Програма захисту українців

Основні напрямки програми:
визнання голодомору та
репресій геноцидом українців,
захист української мови,
визнання ОУН-УПА,
національна справедливість



Лічильники

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET