•  Офіційний форум ВО "Свобода"  •  Початок  •  Зареєструватись  •  Пошук  •  Вхід
   
 ПЕКЛО БІЛЯ ЗАМКУ ЛЮБАРТА

Автор Повідомлення
Моргенштерн


Повідомлень: 1802
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 19 травня 2014, 10:00 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

ПЕКЛО БІЛЯ ЗАМКУ ЛЮБАРТА

Микола Куделя

Микола Куделя народився 10 березня 1914 року в селі Буянці на Волині. Закінчив два класи школи, а згодом знання добував самотужки. Коли в 1927 році в селі була відкрита філія Товариства “Просвіта”, став одним з найактивніших її членів. Куделяз 1932 року – член ОУН. !939 р. був арештований польською поліцією, а 1941 року знову арештований НКВД Совітів. Лише випадково Куделі пощастило врятуватись під час розстрілу вязнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року. По Другій світовій війні відбув десятирічне заслання на Колимі, а згодом повернувся в Україну.

Оприлюднити спогали Миколи Куделі мене зволікли події травня 2014 року та виступи деяких депутатів Бундестагу з звинуваченням України та порівнянні українців з фашистами. Бажано коли хто- небудь при ознайомленні з цією розповіддю сам повинен вирішити хто ж дійсно веде і вів себе як “фашисти”.

Цей матеріал був надрукований у часописі “РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ” - №1-6, 2001 року, засновник Видавництво ім. Олени Теліги
Об 11 годині 30 хвилин 23 червня 1941 року вриваються в тюрму розлючені енкаведисти і всіх вязнів виганяють “с вещами” надвір. Камера вся заметушилася, стали всі складати свою одежу хто у мішок, а хто у клунок, звязаний рядном, - тільки я не доторкнувся до своєї, а її було чимало: сім пар білизни, ковдра, вовняний килим, два теплих светри, шарф, пальто, піджак на кожусі, ватяні штани, чоботи, рукавиці, шкарпетки вовняні та всілякі дрібниці – рушники, носовички. Коли брат Павло спитав, чому я не пакую одягу, я відповів, що це все непотрібне, нас ведуть на смерть! Тому я вирішив виходити останнім. До мене приєдналися односельчани. Брат Павло тримався моєї руки. Коли велика камера спорожніла, я мимоволі оглянувся – ніхто з 238 вязнів не залишив навіть маленької ганчірки, тільки я залишив усе. Подумав, певно я найбільше окаяний, на розпуттях велелюдних доріг і нікому не зрозумілий.

Спускаємося нижче, чути голосні крики охриплих енкаведистів:”- Внимание! Кто задержан, следственний по статьям 54-11-2, то есть за контреволюционную деятельность украінских буржуазних националистов ОУН, виходить в левую сторону, на западний двор, всем остальним виходить на восточний двор.” Повільно спускаючи по сходах з третього поверху, я побачив через розбите вікно на західному подвірї багато енкаведистів, обвішаних кругом пояса гранатами, а на мурі замаскований гіллям кулемет. Кажу до своїх:- Їй богу, нас ведуть на ростріл. В ту ж мить Олексу Приступу кинуло в жар, вкрай знервований, сердито до мене:

- Миколо! Нащо в такий час панікувати та інших лякати! Комусь другому не дивувався, а тобі дивую. Такого не може бути! Що на те сказав би світ? Це не є середньовіччя....

Отак думала свідома людина, начитана, - лише за кілька хвилин до своєї смерті. Він же запевняв, що нас будуть етапувати з тюрми. Спускаючись далі по сходах, брат Павло пошепки сказав мені, що йому треба йти на східне подвіря, але, щоб бути разом, він піде зі мною на західне.

• Ні, - відповідаю йому, - я піду з тобою на східне. Невідомо, що там буде, але на західному всім смерть.

Спустившись на низ , ми впевнено йдемо праворуч на східне подвіря. Всі інші, боячись обманути катів, пішли ліворуч, на західне. Коли ми вийшли на подвіря, я побачив свого тестя Сидора, який сидів на своєму клунку з одягом. Кажу:

• Тату, відійдімо звідть трішки далі, бо тут велика тижба людей. Але батько сказав, що він нікуди не піде, його ноги болять і він нічого не бачить.

Як вигнали вязнів – тюрма спорожніла. Вганяються до нас кілька начальників, які із звірячою люттю закричали: - “Вниманіе! Кто из вас не понял и ошибочно сюда зашел, задержан, следственний, судимий по статье 57-11-2, то есть за контрдеятельность ОУН, виходите, будем проверять, и кто окажется таковим - расстреляем! Чую голоси: .”Гражданин начальник, я не поняв. – І я. І я.”

Бачу, що виходять мовчки. Вийшло десь близько двадцяти людей, котрих через коридор погнали на західне подвіря. І в ту ж мить, як грім з ясного неба, - вибух, крик кількох сотень людей. Рвались гранати, строчили кулемети, від вибухів і страшного зойку стрясалася земля, кусні одежі, шматки розірваних тіл викидало вище тюремних стін , на дах. Ядучий дим від пороху і толу перекочувався на наш східний двір. Всі посхоплювалися на ноги, звідусіль заволали:

- Боже! Що вони роблять? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто міг подумати? Варвари, дущогуби! Світ такого не бачив, не чув... – Люди, рятуйтеся, як хто може! -панічно волав один старенький білочолий вязень.

На західному подвірї хвилин 10-15 клекотало, як десь у котлі жахливого фронту – цокотали кулемети, рвались гранати, поки все стало мертве. На східному подвірї в ту мить група вязнів, приблизно 40-45 осіб, кинулись до деревяної брами, яку можна було силою легко повалити, але ж поки вони добігли до неї, по них застрочив кулемет, і майже всі вони були скошені, не досягнувши мети. Далі посипались кулі невідь звідки на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялись із розбитої кошари, і по тих дошках піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і переплигують на той бік, на волю. Спочатку багатьом вдалося переплисти Стир і зникнути з очей катів. Як потім мені стало відомо, що такими щасливцями були Антон Кротюк з села Литви (тепер Сарнівка), Філат Міщук з села Садова, Василь Самарчук з села Конюхи та інші. За спогадами очевидців, тоді переплигнуло через мур не менше ста молодих героїв.

Я дивлюся, як тікають через мур, підбігаю, піднімаюсь по дошці за одним сильної булови юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз, а на той час енкаведисти вже зоріентувалися, і увесь вогонь був скерований по втікачах. Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль, впав. На мене падають вбиті. Один накрив мою голову животом, його теплв кров спливає на моє обличчя, відчув її терпкий смак, а на мене падали ще трупи, терпів їх непосильний тягар. Була думка – якщо куля в мене не влучила, то трупи задавлять. Ліва рука була так придушена, що потім довгий час її лікував. Один поранений довго на мені мучився, поки помер. Підо мною, як від розлитої води, від крови сталося болото, яке відчував на обличчі, очах, вустах.

Ще довго стріляли по людях які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг один одного, рятуючись від смерті. Стріляли доти, поки покотом лягли по всьому плацу мертві, а під ними живі. Тільки поранені благали добити їх. Хтось побожно просив бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав: “Помсти! Помсти! Катам, вбивцям, варварам”.

Саме серед такого передсмертного волання поранених, у цю червневу спекоту, десь над тюрмою зявилася хмаринка і з неї линув краплистий дощ, не більше хвилини- півтори. В той момент немов з небес почулися голоси поранених: “Люди! Люди! Дивіться, небо плаче за нами! Боже, що робиться на світі!”. Про цей епізод Луцької тюрми не забуду ніколи.

В той час всі сили енкаведистів були кинуті поза тюрму на розправу з втікачами, їх стриляли на Стиру, на лугах, находили у верболозах, заростях, ямах. Мені виразно було чути безперервні постріли і крики “Ура!”, “Стой! Стой!”. Ось що розповідає Олекса Петрощук у статті “В окопах смерти” (“Народна трибуна” від 20 листопада 1991 року.):

”Почали приставляти дошки до мурів і дряпатись по них, але наші зусилля були марні. Ворожі кулі скидали нас із дощок на землю. Я з великим зусиллям, увесь тримтячий, виліз по дошці, зігнувшись, перебіг муром кілька метрів і зіскочив на землю. Здавалося, я вже вирвався з пекла. Але понад Стмром стояли чекісти. Проте інстинкт самооборони робить іноді чудеса. Я кинувся в річку й під градом куль пустився плисти. Бог якось охоронив мене. Перепливши на другий берег, я перебіг кілька десятків метрів і вскочив у яму, яку вирила вчора бомба. Змучений, задиханий, я став там навколішки і почав молитися. Слів молитви не можу собі пригадати. Це були слова, які тільки раз за життя можуть вирватися з людських грудей. Відпочивши кілька хвилин, я подався далі на луки, заліз у траву серед води і почав чекати. Сотні куль свистіли над моєю головою. Я чув лускіт пострілів, людські зойки й биття власного серця. Тяжко писати, що тоді діялося зі мною. Тих переживань не забуду повіки. Дочекавшись ночі, я воскрес із мертвих.”

Не менш близький дотик смерті пережив на лузі Стиру Григорій Покотило, мешканець села Розжарів Радехівського району Львівської області. Він так само перескочив мур, добіг до Стир3у і попав у руки катів, які вже наспіли сюди, щоб виловлювати, стріляти втікачів. Його спитали, за що посадили у тюрму. Він сказав, що вкрав у колгоспі 25 кг. Картоплі, тоді його повернули назад у тюрму, де він до кінця брав участь у захороненні забитих вязнів. Найбільше він був вражений, коли побачив між трупами вбиту гарну молоду дівчину з прекрасними косами.

Приречені рятувались як могли, найбільше тиснулись під вбитих, самі на себе натягували трупи. Біля мене такий самий, як і я, рятуючись від куль все ближче підсовувався під моїх “рятівників”. Раптом я відчув, що тягар на мені полегшав. Цей невідомий стягнув з мене одного чи двох вбитих, так що я вивільнив свою задеревянілу руку. Під трупами лишилося багато живих людей, бо, як відомо,енкаведисти стріляли із розривних куль, які здебільшого разили тільки поверхово. Як мені пізніше розповідав вчитель Глущук, старша людина, який щиро дружив із моїм дядьком Хомою Наюком, він (Глущук) на тому самому дворі десь близько мене лежав не під трупами, а просто накрив голову своїм мішком, де було багато одежі. І він лишився живий, а речі в мішку, вся білизна були порвані на шматки.

Лежачи під трупами, я чув безперервні глухі постріли на західному дворі. Це, повернувшись із ловів над Стиром, кати почали дострілювати поранених. Коли там закінчили, перейшли на наш східнний двір. Катів було з десяток і кожен з них спритно підбігав до пораненого і пускав кулю в лоб. Поранених було багато, були такі, що мали незначні пошкодження поверхні тіла, але варто було катам побачити на комусь свіжу кров, стріляли, не питаючись. Чую знов той звіриний вигук:

- Внимание! Кто живой, поднимайся, расстреливать больше не будем.

Це оголошення було повторене кілька разів. Живі вилазили зпід трупів, піднімались, мов з хреста зняті. Виліз і я. Побачив чимало людей, які стояли біля вхідних дверей тюрми. Йду до гурту, проти мене чекіст із націленим револьвером з окликом: - Ранен? Кажу, що ні, я тільки заппачкався в грязь і болото. Він до мене – “Ступай, мойся бистро.”

Я тут же підійшов до криниці, де була вода в якійсь посудині, почав митись, здираючи пальцями засохлу кров і бруд, десь біля мене зявився брат Павло, і ми обидва пішли, поставали у стрій по порядку. Майже біля самих наших ніг побачив труп свого тестя – батька Сидора. Його обличчя не змінилося, тільки від позривних куль був розірваний наскрізь живіт і всі нутрощі випали на землю. Пробач мені, тату, що я не відвів тебе подалі в гущу людей, коли ми виходили з тюрмиі я розмовляв з тобою. Так воно було: молодші ще так-сяк рятувались, то десь залазили в каналізацій місця, то в клозети, а немічні старі люди, як повиходили з тюрми, тиснулись до стін, щоб там покласти свій мішок, сісти на нього , опертися плечима об стіну. В такому стані всі вони загинули сидячи на своїх місцях. Багато було таких жахливих картин: сидить на своєму мішку чоловік, тільки без черепа, за ним на білій стіні велика пляма у формі сонячних променів. Майже всі стіни навколо були в трафаретах з мізків і крови.

Ще така деталь: коли я виліз з-під тягара трупів, то відчув, що щось муляє у долоні. Розтискаю її і бачу блискучу кулю, яка пройшла через людське тіло і знесиліла у моїй долоні. “Діла твої, Господи!” – подумав і викинув геть позад себе свою смерть.

Енкаведистиметались, як розлючені звіри, по всому дворі – по трупах, живих і поранених. У нашому ряду, де вже назбиралось більше 50 осіб, позаду мене стояв вязень років 25, у нього чекіст запримітив кров.

– Ти ранен, виходи.

Той просився, що він навіть не чує того поранення, що він трішки... Пожалійте моїх двох малих діток, що живуть у бідності, в Берестечку. Прошу вас, благаю, гражданін начальник. Кат, не промовивши ні слова, підставив револьвер під лоба і випалив. Хлопець тільки встиг зойкнути і повалився долі. За цим кат помітив кров у молодого студента Луцької української гімназії, це був Сергій Прус родом з села Піддубець. Викликає його. Цей виходячи із ряду, почав плакати, як мала дитина. Я його плачу не забуду до кінця свого віку. Цей плач різав ножем кожне чктливе живе серце. Він просився, що в нього одна немічна мама. – “Не шкодуєте мене, то пожалійте маму.Я тільки легенько вдряпаний...” І ще хотів щось сказати, але на півслові обірвалося життя і цього юнака. Під дулами пістолетів загнали нас (двадцять чоловіків) у камеру № 5. Між нами виявився ще один поранений. Йому стременіла кров з плеча. Бачу, якийсь хлопчина скинув із себе майку, порвав її на кусні, робить нещасному перевязку, оглядається. Я спішу йому допомогти. Цей поранений був із Цуманя, прізвища його не запамятав, але з цієї хвилини ми стали нерозлучними друзями. Нараз вганяються до камери кілька катів, під хмелем, грізних своїми поглядами, чоботи у них і вся одежа оббризгані кровю, пронизують до кісток звірячими очима, пізнають, у декого питають прізвище і статтю. Один з вязнів не зміг чітко пояснити причину свого арешту, його забирають, другий кат пізнає ще одного нещасного, викрикує до нього:

- Ти оунівська морда, как притаілся? І зараз же на коридорі пролунало два пістолетних постріли. У нашій камері залишилось 18 осіб. Таке діялося і в інших камерах, шукали, пізнавали тих, хто лишився живий після масового розстрілу, і виводили.

В ці останні хвилини пережитого пекла вирватися з того світу було найбільш мученицьким, нерви до того здали, що хотілося самому проситися, щоб розстріляли. Моє єдине щастя було в тому, що я за увесь час свого перебування у тюрмі ні разу не звертався до катів з ніякими заявами, проханнями, був для них просто не знаний. Чому так прискіпливо, так нещадно чекісти вишукували свої політичні жертви? Поза сумнівом, вони знали, що “битовиків” було приблизно чотириста чоловік, а на східний двір вийшло понад 600 осіб. Отже, вони діяли за принципом: розстріляти десять-двадцять невинних, а щоб між ними був хоч один, якого вони хотіли знищити. Це була давня московська імперіалістична стратегія.

Після цієї неймовірної чистки недовго довелося чекати наказу виходити на роботу. Виходжу слідом за братом Павлом і Сергієм Прусом на західний двір. Боже мій! Що я тут побачив! Людський розум не в силі збагнути. В жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива, від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у білшості – пошматовані на кусні тіла, повідірвані руки і ноги. Довга стіна двоповерхового крила вся від низу до верху забризгана кровю, обліплена мізками, мясом, на даху на ринвах висять кишки, під ногами калюжі крови. Цю жахливу картину-бійню найбільше спричинили незчисленні гранати, що їх кинули з вікон другого поверху енкаведисти на голови щільно збитої маси людей.

Під командою кількох катів почалась нечувана робота. Глибокі ями-вирви від німецьких бомб тут же у дворі поглиблювали, побільшували вздовж і вшир і туди зносили трупи, шматки тіл, посипаючи все це негашеним вапном, яке заздалегідь сюди було завезене ще перед розстрілом. Мало було уцілілих покійників. Не передати, як ми виглядали тоді, піддаючи один одному на плечі кавалки кривавих тіл, кров текла по спині, по ногах... Трудно було підбирати трупи, які були без рук і без ніг. Для таких хлопці використовували віконні рами від розбомбленої тюремної канцелярії. Вже під вечір 23 червня, коли ми добрались до муру тюрми, під кількома трупами – жива людина. Він зорієнтувався, просить, благає: “Друзі, я буду з вами!” Саме в цей час енкаведист дивився в другий бік і не помітив його. У таку щасливу хвилину мученик воскрес з того світу, лишився живий! Потім другого знайшли живого, він був поранений, але нещасного помітив наглядач, той просив помилувати його, просився води, але душогуб відвів і застрелив.

Виносили трупи із стайні, яка знаходилася поруч у дворі. Там було 73 закатованих зі скручентми дротом назад руками. Це були смертники, яких замучили в перші години початку війни. Їх не стріляли, а нишком покололи багнетами. В багатьох замученсх обличчя змінилося до невпізнання. Без сумніву, між ними були “особо опасние”, як Степан Мазурець.

Ми замучені, скорцюблені від утоми і жаху, в могильному мовчанні, зі смертельною дрожжю у всьому тілі, під наглядом катіцв працювали до смерку, і при всій інтенсивності в роботі ми не встигли поховати всіх, лишилася частина на західному і всі побиті на східному дворі. Ніч була маревом смутку душі і болем серця – немає слів, щоб це все описати.

Похорон остатків жертв ми докінчували у вівторок, 24 червня, і кожен з нас думав, що по закінченні роботи і нас всіх постріляють, щоб не було свідків того, чого Луцьк за свою майже тисячолітню історію не чув і не бачив. Але під тиском німецьких військ так сталося, що ми навіть не запримітили, як зникли кати-комуністи, що скоїли нечуваний злочин у Луцькій тюрмі.

Це картини правди, яка є вищою за людську уяву. На ній має виховуватися, вчитися високому мистецтву праведного життя наша молодь, а люди всього світу мають пізнати великий жертовний і героїчний шлях українського народу до свободи.
-----

(за надісланий текст дякую п. Віктору Бондарчуку, Берлін)

 
Нова тема Відповісти

 
ВО "Свобода"
Олег Тягнибок - голова партії
Всеукраїнське об'єднання "Свобода"
http://www.tyahnybok.info

Виступає за:
захист прав українців
шану національних героїв та святинь
поширення української мови
тверду проукраїнську політику



ВО "Свобода"
Українська права партія,
зареєстрована в 1995, однак
діяла з перших років
здобуття незалежності. Програма ВО "Свобода" є
Програма захисту українців

Основні напрямки програми:
визнання голодомору та
репресій геноцидом українців,
захист української мови,
визнання ОУН-УПА,
національна справедливість



Лічильники

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET