•  Офіційний форум ВО "Свобода"  •  Початок  •  Зареєструватись  •  Пошук  •  Вхід
   
 ВАТ "Батьківщина"

Автор Повідомлення
Арій.


Повідомлень: 2
Звідки: Київ

ПовідомленняНаписане: 23 вересня 2007, 12:54 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

ВАТ „Батьківщина”
(роздуми колишнього члена партії)
Гадаю, що ні для кого не буде новиною, коли скажу, що всі політичні сили, які зараз претендують на провідну роль у вітчизняній політиці, створюють собі певний імідж, користуючись послугами найкращих політтехнологів. Щоб побачити за цим іміджем їхні справжні обличчя, треба уважно придивитись до тих процесів, які відбуваються в середині самих партій. Отож надаю на ваш розсуд свій погляд на одну з таких партій - ВО „Батьківщина”, в лавах якої я перебував з січня 2005 по травень 2007 р.
Я один з тих багатьох українців, кого спонукали до активного громадського життя події 2004 року. Повернувшись додому після переможного 3-го туру президентських виборів з Луганської області, де я працював членом ДВК, я розумів, що до остаточної перемоги ще далеко – насправді все тільки починається ,і попереду дуже багато роботи. Я вбачав у Юлії Тимошенко справжнього лідера революції, принципового та безкомпромісного борця, що понад усе прагне побудувати міцну незалежну процвітаючу українську державу. Тому й вступив до її партії - ВО „Батьківщина”. І одразу підключився до роботи - займався розповсюдженням газети „ВВ”, іноді допомагав з її доставкою з міської до районної парторганізації. Газета виходила щочетверга, тож щочетверга збирався весь районний актив в маленькому тісному однокімнатному офісному приміщенні, але всім місця вистачало. Раз на місяць (також у четвер) тут проходили засідання районного бюро, на яких практично завжди був присутній весь актив. Отже, я завжди був у курсі партійних справ і добре знав усіх районних партійних активістів.
Першим моїм здивуванням було те, як легко стати членом партії – приніс 2 фотокартки, заповнив анкету – і за тиждень вже маєш партквиток, навіть ні про що не питають. Далі – гірше: я став свідком, як на „Дні відкритих дверей”, що проводила РПО (районна парторганізація) громадян приймали до партії прямо в агітаційному наметі! Уявіть: йде собі людина з пляшечкою пива, просто з цікавості підходить до намету, а тут їй пропонують вступити до партії, і вона сідає за столик та попиваючи пивко заповнює анкету!
Існує ще один цікавий спосіб прийняття до партії. Проілюструю його на окремому прикладі. Ще за прем’єрства пані Тимошенко при РПО створювались громадські приймальні, в яких громадянам надавалась юридична консультація, діяла програма допомоги по перерахунку пенсій (одразу після виборів цю програму, як і самі приймальні, було швиденько згорнуто). Отож одна моя співробітниця за моєю порадою прийшла до однієї з таких приймалень зі своїми побутовими проблемами. Справа була серйозна – йшлося про отримання належного їй, як багатодітній матері, житла, в черзі на яке вона стояла вже понад 10 років. Їй пообіцяли допомогти, але сказали, що для того, щоб їм легше було надати в цій справі допомогу, їй краще... вступити до партії. Вона, звичайно, вступила. Але допомога обмежилась однією телефонною розмовою голови РПО з головою райдержадміністрації, а потім про неї просто забули.
Пробачте, будь ласка, мою наївність, але я чомусь вважав, що політична партія – це гурт людей, об’єднаних спільною метою, спільними ідеалами та спільною боротьбою за досягнення цієї мети та втілення цих ідеалів, а тому кожен громадянин, збираючись вступити до лав будь-якої партії, повинен, щонайменше, своєю діяльністю довести, що він гідний бути її членом. ВО „Батьківщина” пішло дещо іншим шляхом – всередині партії існує неформальний (але фактичний!) поділ на своєрідні касти: функціонерів (керівники та офісні працівники, партапарат усіх рівнів), акціонерів (ті, що вкладають в партію гроші задля отримання депутатських мандатів та певних посад у владних структурах), активістів (ті, що займаються справжньою партійною роботою – ходять на мітинги, розповсюджують агітаційні матеріали, виконують різні партійні доручення тощо) та статистів (випадкові безініціативні люди, які в партії абсолютно нічого не роблять і навіть не сплачують членських внесків). Тоді стає зрозумілим, навіщо партії потрібні статисти в якомога більшій кількості – повірте, аж ніяк не для того, щоб (за офіційною версією) держава виділила більше коштів на її діяльність (бо це копійки порівняно з вкладами „акціонерів”) і не для того, щоб продемонструвати конкурентам та всій Україні свою міць та всенародну підтримку. Насправді, щоб тримати під контролем місцеві парторганізації та унеможливити прийняття ними небажаних керівництву рішень та ініціатив, а то й запобігти бунту з боку активістів, потрібна значна пасивна маса, яка завжди діятиме так, як їй накажуть.
До речі, касти активістів у партії вже практично не існує – більшість з них вийшла з її лав після парламентських виборів 2006 року, побачивши наслідки кадрової політики керівництва, коли значна частина депутатів усіх рівнів почала переходити до провладних фракцій, відверто торгуючи своїми переконаннями (а чи мали вони взагалі якісь переконання?).
Після того, що було сказано про прийом до партії, не викликає здивування ситуація зі сплатою членських внесків. Коли я вперше давав 20 гривень, зав. обліковим сектором сказала: „Навіщо так багато? Стільки не треба – достатньо 5-10 гривень”. Тоді я цього не розумів: мені здавалось, чим більше – тим краще. Якось я був присутній на засіданні бюро, де поміж іншого розглядався місячний фінансовий звіт. Точних цифр я, звичайно, не пам’ятаю, але приблизно на 800 членів, що налічувала тоді РПО, було сплачено 200 з чимось гривень членських внесків. І це не окремий випадок – я й надалі жодного разу не бачив в переліку про сплату членських внесків більше 20 прізвищ.
Говорячи про кадрову політику партії, варто пригадати деякі речі, що відбуваються нагорі – на видимій частині цього айсбергу. Про формування виборчих списків до Верховної Ради і ціну за прохідне місце в цих списках вже неодноразово писалося в пресі, тож не буду повторюватись, тим більше, що не володію достовірною інформацією з цього питання. Мене дивує, як відомі українські політики, переходячи з інших партій до „Батьківщини”, одразу ставали заступниками голови партії. Я особисто ставлюсь з повагою і до пана Томенка, і до пана Вінського, і вважаю їхні переходи мудрими та корисними для України вчинками. Навіть вважав би ті вчинки мужніми та принциповими, аби не закрався сумнів (з огляду на те, які посади вони одразу обійняли в „Батьківщині”), а чи не мав тут місце елементарний торг та корисливі міркування? Адже „Батьківщина” – значно багатша та впливовіша партія, аніж ПРП та СПУ. Цікаво, яка місцева організація приймала їх до лав партії та який з’їзд надав їм посаду заступника голови, хоч я й не виключаю, що заднім числом всіх формальностей було дотримано.
Взагалі, глибоко помиляється той, хто вважає „Батьківщину” демократичною партією. Цілком відповідально заявляю – це партія авторитарна. Всі важливі рішення та кандидатури керівників нав’язуються вищими партійними органами. Наведу приклад, а щоб було зрозуміліше, розповім невеличку передісторію. В березні 2005 р. Тимошенко доручила депутату своєї фракції Семинозі (що потрапив до ВР від УСДП і, можливо, на той час ще в ній перебував) контролювати діяльність київських РПО „Батьківщини” (цікаво, я чомусь гадав, що цим має займатись міська парторганізація). Отож пан Семинога об’їхав всі РПО Києва, де мав зустріч з місцевим активом. Він навіть не поцікавився станом справ з партійною роботою в районі, тільки дав вказівки, що і як ми повинні робити, а тоді відповідав на наші запитання. На той час до депутатської фракції БЮТ, відчувши кон’юнктуру, перейшло декілька „грошових мішків” з СДПУ(о) – здається, Абдулін, Фельдман і ще хтось, а після цього та після „обрання” головою фракції партократа Бєлоруса з фракції вийшов справжній патріот Степан Хмара, який для нас завжди був совістю української політики. Отож і спитали Семиногу про ці події, на що він відповів, що Хмара – це барикадний боєць, а час барикад вже минув і настав час займатися конкретними господарськими справами. Що ж, як господарювали ті абдуліни, фельдмани та їх однопартійці за часів Кучми всім дуже добре відомо, а що стосується часу барикад, то він тоді ще й не наставав, але це вже питання про далекоглядність нашої політичної еліти... Найближчого четверга партактив, як завжди, зібрався в нашому районному офісі і, поміж іншими питаннями, обмінювались думками про Семиногу. Практично на всіх він справив неприємне враження, і всі в один голос казали: „Це не наша людина”. Незабаром мала відбутися міська звітно-виборна партійна конференція, на якій повинні були обрати нового голову МПО, і ми жваво обговорювали можливі кандидатури. Майже всі хотіли бачити на цій посаді Андрія Шкіля. Наша голова РПО казала, що розмовляла з іншими головами РПО, і вони також бажають, щоб головою МПО був саме Шкіль. Мала вона розмову і з самим паном Шкілем, і той сказав, що мав би за честь очолити Київську МПО. Потім була районна партійна конференція, на якій ми обрали делегатів на міську на чолі з нашою головою РПО. А за деякий час відбулася міська партійна конференція, на якій головою Київської МПО ВО „Батьківщина” був одностайно обраний Анатолій Семинога.
Про те, що це був не окремий випадок і не виключення з правил, свідчать події, що відбулися влітку того ж 2005 р. Пам’ятаєте, тоді перед будівлею Кабміну зібрались сотні, а то й тисячі членів ВО „Батьківщина” з різних регіонів України, які прийшли висловити протест проти кадрової політики партійного керівництва. В своїх інтерв’ю журналістам вони розповідали, як до керма в їх місцевих організаціях за вказівками згори прийшли діячі, що до президентських виборів активно співпрацювали з протилежним політичним табором, бізнесмени з темним минулим, а то й відвертий криміналітет. Одразу після цієї акції пані Тимошенко розпорядилася кожній київській РПО створити з фізично міцних молодих людей по 4 бойові п’ятірки, що підпорядковуватимуться їй особисто (мабуть з метою швидкого реагування на подібні акції в майбутньому).
Саме з огляду на авторитарність партії я навмисне не називаю жодного прізвища і навіть назви РПО, в якій я перебував, щоб не завдати шкоди людям, до яких я досі ставлюсь з повагою (бо провина за те, що відбувається в „Батьківщині” цілком лежить на її вищому керівництві), а ще й тому, що прізвища тут зайві - практично кожна місцева парторганізація може впізнати в цій статті сама себе.
Далі хочу детальніше зупинитись на касті акціонерів. Були в „Батьківщині” бізнесмени і до 2005 року, але тоді вони не являли собою окремої касти – це були справжні патріоти, які разом з представниками інших соціальних груп робили спільну справу і відстоювали свої переконання, знаходячись в жорсткій опозиції до кучмівського режиму, зазнаючи утисків та репресій з боку тодішньої влади. А коли пані Тимошенко очолила уряд, до „Батьківщини” поліз бізнес зовсім іншого ґатунку. Спершу прийшли представники партій, яким непогано жилося за попередньої влади, що на той час вже поступово крокувала на смітник української історії. А вслід за ними попхалися ті, що до політики взагалі жодного відношення не мали, але своєчасно зрозуміли, спостерігаючи постійно зростаючу популярність партії та її лідерки, що можна вигідно вкласти гроші, які досить швидко повинні дати прибуток, адже менш ніж за рік мали відбутися вибори. Тож вони і не шкодували грошей, а навпаки, просто-таки смітили ними, чудово розуміючи, що їхнє місце в депутатському списку цілком залежить від розміру вкладу. Скажіть, будь ласка, панове, чи багато ви знаєте бізнесменів районного рівня, що смітять грошима з чисто ідеологічних міркувань? Не настільки вони багаті, щоб розкидатись грошима, та й взагалі, ніколи бізнесмен не роздає гроші – він їх вкладає, і вкладає лише з однією метою – отримання прибутку! Отож, як ви гадаєте, що робитимуть ті бізнесмени, одержавши депутатські мандати? Чи опікуватимуться вони інтересами української держави та добробутом її громадян?
Треба сказати, що така ситуація склалася не сама по собі і не є поодиноким явищем в якомусь конкретному районі – це результат цілеспрямованої політики вищого партійного керівництва. Якось влітку 2005 року голова РПО розповіла, що міська організація вимагає від кожного району по 2 кандидатів у депутати з бюджетом біля 6 тис. грн. на місяць ( якщо ні, то вони самі знайдуть). А за кілька місяців РПО вже переїхала до нового офісу, якому можуть позаздрити не тільки центральні офіси багатьох українських партій, а й комерційні структури далеко не районного масштабу. Відповідно була й збільшена кількість постійних працівників районного партапарату. Звичайно, їм ще дуже далеко до райкомів радянських часів, але тенденція просліджується. Тож, коли Юлія Володимирівна заявляє на всю країну, що домагатиметься відсторонення бізнесу від влади, то вона відверто бреше.
Наслідком створення в „Батьківщині” касти „акціонерів” стало придбання ними прохідних місць в списках кандидатів у депутати і відсунення в цих списках тих справжніх патріотів, які разом з партією пройшли нелегкий шлях випробувань і завдяки яким партія й здобула свій авторитет в народі. Так навіть одного з членів районного бюро (звичайного робітника ЖЕКу, але дуже розумну і високоосвічену людину, що добре розумівся на господарських справах і багато вклав у районну парторганізацію – але не грошей, а своєї душі, своєї енергії, своєї праці, особливо в роки жорсткої опозиції) було в останній момент не просто відсунуто, а відкинуто з явно прохідного місця в списку далеко назад (що він врешті навіть не потрапив у депутати) на користь одного з новоспечених „акціонерів”. Здається, що в цьому випадку мало місце не просто вкладання грошей в партію, а й відверта корупція серед керівництва РПО. Ще один цікавий факт. Я вже згадував, що досить часто бував в РПО, а тому знав усіх, хто в районі насправді щось робить для партії. Так от вже після виборів 2006 року я якось поцікавився, хто ж з району потрапив до міської ради. Зав. обліковим сектором відповіла: „Один пройшов, та ти його не знаєш”. Гадаю, коментарі тут зайві. Після цього виглядають небезпідставними заяви політичних опонентів БЮТу про торгівлю депутатськими мандатами до Верховної Ради.
Отже, за неповні 3 роки ВО ”Батьківщина” зусиллями свого керівництва з політичної партії перетворилось на справжнє акціонерне товариство (до речі, з дуже обмеженою відповідальністю перед народом як об’єднання в цілому, так і окремих його членів) і це є основною засадою його кадрової політики. Дійсно, від кількості вкладених грошей (придбаних акцій) напряму залежить і рівень ради, депутатом якої має намір стати „акціонер”, і його місце у виборчому списку.
Тепер стає зрозумілим, чому пані Тимошенко так опікувалась прийняттям закону про імперативний мандат для депутатів місцевих рад. Досить привабливим і аргументованим виглядає пояснення, що цей закон унеможливлює „перекуповування” депутатів іншими фракціями – адже ці депутати потрапили до ради за партійними списками, тому й повинні нести відповідальність перед партією. Цілком згоден з цією тезою, але чи є вона головним мотивом? Гадаю, що ні. По-перше, цієї проблеми взагалі можна уникнути шляхом ретельного і відкритого формування виборчих списків. По-друге, ця проблема ніколи не виникне у фракції, що опинилась при владі. І по-третє, якщо вже фракція опинилась в опозиції, що з того, що вона втратить ще декількох неблагонадійних депутатів? То нехай собі йдуть і не ганьблять партію своїми низькими моральними якостями, адже перебуваючи в меншості партія все одно не спроможна проводити свою власну політику і суттєво впливати на прийняття тих чи інших рішень. Чому ж тоді Юлія Володимирівна так вчепилася в той закон і погодилася заради нього навіть голосувати разом з Партією Регіонів за сумнозвісний закон про Кабмін? Зрозуміло, що депутат, який виходить з фракції, припиняє фінансувати партію, але й це, на мою думку, не головне – головне те, що цей закон дозволяє контролювати всіх акціонерів та примушує їх і після отримання депутатського мандату продовжувати вкладати гроші в партію під загрозою виключення з депутатського корпусу. До того ж, це стимулює „акціонерів”, що мали гірші стартові позиції і не потрапили в депутати – дає їм надію когось підсидіти.
Я вже згадував про певні корупційні моменти в діяльності низових парторганізацій. Наведу ще один типовий приклад, який свідчить про маніпуляції з партійними грошима. Було це влітку минулого року під час протистояння біля Верховної Ради, викликаного ганебним і підступним створенням так званої „антикризової коаліції”. Окрім наметового містечка, біля ВР та на Майдані Незалежності були розташовані агітнамети київських РПО, в яких було організовано цілодобове чергування – по 2 людини на кожний намет, зміна тривала 12 годин. У нашої РПО було 4 намети поруч з ВР, отже одночасно мало чергувати по 8 чоловік (пізніше поставили ще 1 чи декілька на Майдані, але про стан справ у тих наметах мені невідомо, тож я про них і не згадуватиму). Коли я вперше записувався на чергування, то бачив списки – десь на тиждень вперед „штат” вже був укомплектований. Надалі я не записувався ( бо списки забрали до офісу), а усно повідомляв голову РПО, коли чергуватиму. З першого ж дня ті 4 намети стулили докупи і перетворили на 1 великий, але номінально вважалось, що їх 4. Моє перше чергування припадало на другу чи третю ніч, і, хоч реально нас чергувало четверо, неподалік стояла машина, в якій було ще декілька хлопців, що в разі потреби мали прийти нам на допомогу. Але потім в чергуваннях брало участь по 2 – 3 чоловіки. Треба сказати, що досить часто чергувати приходили і депутати райради, а серед них і бізнесмени, проте то була „стара гвардія”, та жодного разу я не бачив, щоб чергували новоспечені „акціонери”. А найчастіше чергували люди, що взагалі до партії ніякого відношення не мають, а просто вирішили підзаробити грошей. Одного разу після нічного чергування вони навіть пропонували мені піти вранці разом з ними на якийсь мітинг біля ізраїльської амбасади. Я спитав, за кого там стояти, а вони відповіли, що не знають, але там сплачують по 20 грн. за годину. Я навів цей випадок для того, щоб ви не вірили байкам, ніби ті чергування були безкоштовними. Наскільки мені відомо, за кожне чергування (12 годин) людина мала отримувати по 50 грн. А тепер давайте рахувати. Нехай в середньому в кожну зміну чергувало по 3 чоловіки (це я беру по максимуму, хоча можна було б ще відкинути депутатів, які, зрозуміло, працювали безкоштовно). Отже, по 5 „мертвих душ” на зміну. 2 зміни на добу, акція тривала приблизно 3 тижні (нехай 20 днів для круглого рахунку). Виходить, на „мертвих душ” списано щонайменше 10 000 грн. виділених коштів. Пригадую, мені розповідали декілька історій, як під час „помаранчевої революції” збагатилися деякі керівники районних штабів „Нашої України”. Вбачаю тут пряму аналогію, хоч і не можу знати напевне, куди насправді поділися ці кошти. До речі я й сам, відчергувавши 3 ночі, не отримав жодної копійки. Я принципово ніколи не цікавився фінансовим боком подібних акцій, бо брав у них участь лише з патріотичних міркувань, проте не відмовлявся, коли щось сплачували – адже якщо гроші вже виділені, то треба брати, щоб не дістались тому, хто їх не заслужив. Отож я й не питав, чому мені не заплатили...
Хочеться сказати й декілька слів про зверхність та бюрократизм, що панують в партапараті місцевих організацій. Процес кастової ієрархізації всередині партії, що почався навесні 2005р. завдяки виникненню касти „акціонерів”, спричиненому масовим приходом бізнесу, призвів до виокремлення в окрему касту „функціонерів”, тобто партійної номенклатури, яка в нових умовах відчула свою значимість та стала почуватись набагато комфортніше (я вже згадував вище про нові офіси). Гадаю, що їхнє матеріальне становище також суттєво покращилось. Відтепер головною турботою для них стала звітність перед вищим партійним керівництвом. Одразу змінилось і ставлення до рядових партійців – при спілкуванні дедалі частіше лунали зверхні інтонації. Розповім одну характерну історію.
Було це у вересні 2005року. За декілька днів по відставці уряду Тимошенко в мене виник задум написати на підтримку Юлії Володимирівни відкритого листа президентові від співробітників підприємства, на якому я працюю. Тож я набрав на комп’ютері текст, скинув на дискету і повіз до РПО. Керівництва на місці не було, я залишив там дискету і повернувся наступного дня. Голові моя ідея сподобалась, але вона попросила зачекати ще пару днів, щоб показати цього листа в МПО. І ще сказала, що внесла деякі корективи. Я спитав, чи зможу я після цього впізнати свій власний текст, але вона відповіла, що текст залишився без змін, просто були виправлені деякі орфографічні помилки. Я, звичайно, не вважаю себе висококваліфікованим фахівцем з українського правопису, тим більше, що писав листа після нічної зміни, отож і не став сперечатись. Хоча, відверто кажучи, мене це зауваження дещо зачепило – адже, наскільки мені відомо, вона теж не має філологічної освіти. Взагалі, ця риса, вихована ще радянською ідеологією, властива нашим вітчизняним керівникам будь-якого рангу будь-якої галузі – вони вважають, що розуміються краще за своїх підлеглих не тільки на вузькофахових питаннях, а й геть на всіх питаннях в світі (простіше кажучи: „я начальник – ти дурень”). Особисто мене ця риса дуже дратує...
За день чи два після схвального відгуку міської парторганізації та обіцянки опублікувати цього листа в „Київському Майдані”, в РПО мені роздрукували „виправлений” варіант, і я пішов на роботу збирати підписи, а вдома заради цікавості порівняв цей „вдосконалений” лист з оригіналом, що зберігався на моєму комп’ютері. Я щиро здивувався, коли виявив, що жодної літери, жодного знаку не було змінено. Навіщо ж тоді було казати про якісь виправлення? Висновки лишаю за вами. До речі, цей лист так і не був опублікований – за бюрократичною тяганиною був втрачений важливий час, а коли врешті десь за тиждень газета вийшла, лист вже втратив свою актуальність (принаймні так мені пояснили в РПО).
Взагалі, якщо до середини 2005 р. ініціатива знизу сприймалась „функціонерами” позитивно, то після утворення в партії кастової ієрархії, ті самі „функціонери” стали її просто боятись. Якось я зайшов до офісу спитати, чи є якісь агітматеріали – газети, листівки тощо. Нічого не було, і я сказав: „Добре, будемо самі писати”, на що отримав відповідь одного з „функціонерів”: „От цього не треба”. Гадаю, всі зі мною погодяться, що страх перед ініціативою – це характерна риса будь-якого чиновника. В цьому сенсі найяскравіші враження в мене лишились від останньої районної партконференції, на якій я був присутній. Було це навесні 2006 р. Треба сказати, що конференція відбувалась в „найкращих” традиціях партійних та комсомольських зборів радянських часів. А коли хтось із тих, хто не значився у списку виступаючих та доповідачів, просив слова поза регламентом, міське керівництво, що було присутнє на конференції, довго його розпитувало, хто він такий, чи є делегатом партконференції, чи просто запрошений, чому саме і з якого питання збирається виступати, а тоді ще радились між собою, чи варто надавати йому слово, та й надавали з явним небажанням.
Продовжуючи тему бюрократизму, варто сказати декілька слів про мій вихід з партії. Я прийшов до офісу РПО, де мене, як завжди, привітали чемною посмішкою, спитали, як справи, що в мене нового? Я відповів, що прийшов написати заяву про вихід з партії. З тією ж посмішкою мені сказали: „Будь ласка, сідайте, ось вам ручка, ось папір – пишіть”. Ніякого здивування. По-перше, мабуть, я вже далеко не перший, але й, мабуть, ще не останній; а по-друге, їм набагато краще за мене відомо, що відбувається в партії. Тож навіть суто задля формальності не спитали, чому я це роблю. Натомість задали запитання, яке мене надзвичайно здивувало: „Але ви ж все одно в комісії працюватимете?”. Скажіть, як можна пропонувати роботу у виборчій комісії людині, що відверто розірвала свої стосунки з партією, а тому, за логікою, захищатиме інтереси зовсім іншої політичної сили? Але їм байдуже: головне – набрати людей і відзвітувати перед керівництвом.
Коли політична партія перетворюється на чиновницько-бюрократичну установу, вона втрачає внутрішні зв’язки з тими цілями та ідеями, задля служіння яким була створена, починає розкладатись зсередини, морально деградувати і, як наслідок, занепадає. Ідеологічна робота підмінюється суто господарською діяльністю, замість пошуку державотворчих ідей бачимо пошук привабливих гасел для здобуття якнайбільшої підтримки електорату. Всі ці негативні явища є характерними для сьогоднішнього ВО „Батьківщина”. То чи вправі така партія розраховувати на провідну роль в суспільстві? Чи можемо ми довірити нашу державу політичній силі, яка ще не встигнувши прийти до влади, вже виявляє ознаки розкладу?
Ще декілька років тому ВО „Батьківщина” позиціонувало себе як патріотична партія, тому й користувалося підтримкою певної частини патріотично налаштованого електорату. Та, вочевидь за порадою розумних політтехнологів, партія дещо змінила свій імідж, переорієнтувавшись з патріотів на так званих „ковбасників” – тих, кого перш за все цікавить, скільки завтра коштуватиме ковбаса, а не те, що буде з їх рідною країною. І тут ми спостерігаємо цікаву картину роздвоєння особистості: з рекламних відеороликів по телебаченню пані Тимошенко звертається до пересічного українця (тобто до „ковбасника”) і розповідає про соціальні програми, добробут громадян, пенсії та зарплатні, а з трибун майданів вона звертає свої промови до українських патріотів і говорить про державну незалежність, національні інтереси, високу духовність, мудрість та героїзм українського народу. Чому так? Відповідь проста: „ковбасники” на мітинги не ходять, а витрачати дорогий ефірний час заради декількох відсотків патріотів (яких приблизно вдесятеро менше, ніж „ковбасників”) нераціонально.
То де ж Юлія Володимирівна говорить правду – по телебаченню чи на майданах? Гадаю – ні там, ні там. Я теж чудово пам’ятаю діяльність уряду Тимошенко 2005 року – реприватизацію, рекордний бюджет, соціальні програми, підвищення пенсій та зарплатні в бюджетній сфері – все це так, але давайте не забувати, що тоді лишалось менше року до виборів, після яких мала вступити в силу політреформа, тож треба було будь-що піднімати свій авторитет серед мас. І якщо пані Тимошенко знов очолить уряд, вона вже діятиме інакше. Звичайно, знов будуть реприватизації підприємств, але такі, як вона за часів свого прем’єрства намагалась провести з НФЗ на користь своїх фінансових партнерів. І не забувайте, будь ласка, про ту команду „акціонерів”, разом з якою вона збирається прийти до влади – це ділові люди, вони вклали гроші і прийдуть до влади лише з однією метою: отримувати з тих грошей прибуток, а порожні балачки про державні інтереси та добробут народу вони залишать для ідеологів.
Це – що стосується рекламних відеороликів по телебаченню, а тепер перейдемо до патріотичних промов на мітингах. Найпершою ознакою патріотизму я вважаю повагу до минулого своєї держави та народу, вшанування славних історичних дат і національних героїв країни. Пригадайте хоча б за останній рік, в яких патріотичних акціях брало участь ВО „Батьківщина”? Можливо, в мене погана пам’ять, проте я не пригадую жодної, за виключенням хіба що вшанування жертв голодомору (але там брали участь практично всі політичні сили, окрім відверто антиукраїнських, бо саме тоді Верховною Радою розглядався відповідний закон про визнання голодомору).
Натомість наведу декілька прикладів патріотичних акцій, в яких „Батьківщина” участі не брала:
- 14 жовтня – річниця створення УПА (бачив там декілька прапорів БЮТу та „Батьківщини”, але то окремі активісти прийшли на акцію зі своєї власної ініціативи);
- 9 березня (цікаво, а чи знає взагалі більшість „акціонерів” „Батьківщини”, що це за дата?)
- 30 червня – 100-річчя з дня народження Романа Шухевича та 66-а річниця проголошення акту відновлення Української держави.
Чи керівництво „Батьківщини” не вважає ці дати гідними вшанування? А ще, заради експерименту, раджу запитати тих „патріотів” з товстими гаманцями, хто заснував ОУН або Запорізьку Січ? Та навряд чи від когось з „акціонерів” ви дочекаєтесь вірної відповіді. Тож, здається, з патріотизмом цієї партії теж все зрозуміло.
Отаке враження склалось у мене після більш як 2-річного перебування в лавах „Батьківщини”, такий собі погляд зсередини. Можливо й справді пані Тимошенко прагне своєю діяльністю принести користь українській державі, але за таких методів розбудови партії та за такого особового складу її депутатського корпусу, навряд чи їй до снаги це зробити – занадто вже брудна ця партія, щоб втілювати в життя якісь світлі ідеали.
Отож, шановні громадяни, перш ніж віддати на виборах свій голос за будь-яку партію, яка вам ніби-то до вподоби і якій ви певною мірою довіряєте, замисліться, будь ласка, яке ж справжнє обличчя приховане за професійно створеним іміджем, щоб потім не було соромно за свій вибір. Можливо серед тих мегапартій та мегаблоків, що знаходяться зараз на вершині вітчизняного політикуму, ВО „Батьківщина” є найменшим злом, але навіщо ж обирати зло, якщо існують партії, які дійсно борються за створення могутньої, багатої, квітучої української держави. Дехто заперечить, що це маленькі партії і вони не пройдуть до Верховної Ради. Та це аргумент, вигаданий тими самими мегапартіями для того, щоб ви облишили пошуки істини. Я стверджую: пройдуть, якщо ви проголосуєте, адже обирати саме вам – українським громадянам! Здається, час вже в Україні створювати нову справжню (а не карикатурну) політичну еліту, яка завдяки своїм високим моральним якостям та дійсно державницькому мисленню спроможеться піднести Україну на гідний рівень у світовій спільноті.

 
Нова тема Відповісти

 
ВО "Свобода"
Олег Тягнибок - голова партії
Всеукраїнське об'єднання "Свобода"
http://www.tyahnybok.info

Виступає за:
захист прав українців
шану національних героїв та святинь
поширення української мови
тверду проукраїнську політику



ВО "Свобода"
Українська права партія,
зареєстрована в 1995, однак
діяла з перших років
здобуття незалежності. Програма ВО "Свобода" є
Програма захисту українців

Основні напрямки програми:
визнання голодомору та
репресій геноцидом українців,
захист української мови,
визнання ОУН-УПА,
національна справедливість



Лічильники

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET