•  Офіційний форум ВО "Свобода"  •  Початок  •  Зареєструватись  •  Пошук  •  Вхід
   
 Українська національна еліта

Автор Повідомлення
Вернидуб


Повідомлень: 1158
Звідки: іже єси на небєсі

ПовідомленняНаписане: 05 лютого 2009, 21:19 Переглянути профілі учасників     Відіслати листаICQ     Відповісти цитуючи     Догори

Пізнє запалювання. Тему проїхали, вже прикол неактуальний.
БАРАБАС


Повідомлень: 9512
Звідки: Ялта-Ужгород. Україна.

ПовідомленняНаписане: 05 лютого 2009, 21:30 Переглянути профілі учасників          Відповісти цитуючи     Догори

Вернидуб написав:
Пізнє запалювання. Тему проїхали, вже прикол неактуальний.

Так і думав, що почнете з"їжджати...
Як завжди.

_________________
Свобода - тверда як меч.
Або вона у тебе є, або тебе нема.
Вернидуб


Повідомлень: 1158
Звідки: іже єси на небєсі

ПовідомленняНаписане: 06 лютого 2009, 22:20 Переглянути профілі учасників     Відіслати листаICQ     Відповісти цитуючи     Догори

БАРАБАС написав:
Вернидуб написав:
Пізнє запалювання. Тему проїхали, вже прикол неактуальний.

Так і думав, що почнете з"їжджати...
Як завжди.

Маленке питання: на фіга редагувати свої дописи, після того, як на них було дано відповідь?
Цитата:
Востаннє редаговано: БАРАБАС (05 лютого 2009, 21:25), редаговано 2 раз
Я ще розумію, коли різниця між відповіддю та редагуванням хвилина, а у вас видно правило - дочекатися відповіді, потім вставити в питання поправку. Ну і хто ви після цього?
Нік3


Повідомлень: 841

ПовідомленняНаписане: 17 лютого 2009, 20:23 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Хмара Степан Ількович (*12 жовтня 1937, Боб'ятин) — український політик, правозахисник, довголітній політв'язень радянських концтаборів, народний депутат України І, ІІ та IV скликань.

[ред.] Біографія

Народився 12 жовтня 1937 року у селі Боб'ятин Сокальського району Львівської області, в селянській родині. Освіта вища, у 1964 р. закінчив Львівський медичний інститут, лікар-стоматолог. З 1964 р. — лікар-стоматолог у м. Гірник Сокальського району Львівської області. Бере участь у дисидентському русі. Розповсюджує самвидав та іншу заборонену літературу. У 60-ті роки вперше в Україні переклав працю Сахарова «Роздуми про мир, інтелектуальну свободу та прогрес». Після масових арештів опозиційної української інтелігенції, вслід за ув'язненим В'ячеславом Чорноволом, продовжує видавати підпільно «Український вісник». У 1974 році в рамках «Українського вісника» виходять його праці «Етноцид українців у СРСР» та «Генеральний погром», які перевидавалися багатьма європейськими мовами. За політичну та правозахисну діяльність у 1980 році був заарештований КДБ та засуджений до 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у таборах для політв'язнів № 35, 36 на Уралі. За нескорену позицію і там, у таборах відсидів 306 діб карцеру.

У 1987 р. повернувся в Україну, став одним із керівників УГС, а опісля її перетворення на УРП з 04.1990 р. — заступником голови партії. У 05.1992 р. на ІІІ з'їзді УРП вийшов з партії через незгоду з її політикою. У 06.1992 р. на конференції радикального крила УРП, яка стала Установчим з'їздом Української консервативної республіканської партії (УКРП), обраний головою партії. Голова УКРП з 06.1992 р. по 12.2001 р.

Народний депутат України 1 скликання з 03.1990 р. до 04.1994 р. Індустріального виборчого округу № 261 Львівської області. Входив до Народної ради.

Народний депутат України 2 скликання з 03.1994 р. до 04.1998 р. Львівської області, висунутий виборцями. Член Комітету з питань оборони і державної безпеки. На час виборів: член Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, член УКРП.

Народний депутат України 4-го скликання з 04.2002 р. від блоку Ю.Тимошенко, № 10 в списку.

Активний учасник помаранчевої революції 2004 року.

16 березня 2005 року вийшов з фракції «Батьківщина». У парламентських виборах 26 березня 2006 року брав участь по списку Українського Народного Блоку Костенка і Плюща, № 13 в списку. Вибори блок програв.

19 серпня 2006 року указом Президента України В.Ющенка нагороджений званням Героя України

Нагороджено орденом Свободи «…за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів демократії та з нагоди Дня Свободи…» згідно Указу Президента України «Про нагородження С.Хмари орденом Свободи» від 25 листопада 2008 р.
БАРАБАС


Повідомлень: 9512
Звідки: Ялта-Ужгород. Україна.

ПовідомленняНаписане: 17 лютого 2009, 23:12 Переглянути профілі учасників          Відповісти цитуючи     Догори

Вернидуб написав:
Маленке питання: на фіга редагувати свої дописи, після того, як на них було дано відповідь?
Цитата:
Востаннє редаговано: БАРАБАС (05 лютого 2009, 21:25), редаговано 2 раз
Я ще розумію, коли різниця між відповіддю та редагуванням хвилина, а у вас видно правило - дочекатися відповіді, потім вставити в питання поправку. Ну і хто ви після цього?

Перепрошую, цей черговий закид пана Вернидуба побачив тільки зараз, але ж, звісно, незалежно від терміну давності мушу сказати :
Мій провайдер надає не дуже якісний нет, і тому, буває, що сторінка грузиться досить довго.
Тому, в даному випадку, вставляння картинки дало такий термін, що Ви вже встигли відповісти, а я того і не побачив.
Якби я дійсно помітив вашу блискавичну відповідь, то, звісно, вже б не редагував.

_________________
Свобода - тверда як меч.
Або вона у тебе є, або тебе нема.
Нік3


Повідомлень: 841

ПовідомленняНаписане: 20 лютого 2009, 23:06 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

ІВАН МИХАЙЛОВИЧ ДЗЮБА
(26.07.1931)
До покоління переслідуваних і репресованих носіїв української культури за часів радянської влади належить наш видатний земляк літературний критик, мистецтвознавець і мовознавець, академік НАН України Іван Михайлович Дзюба. Його викривальна гостро полемічна праця “Інтернаціоналізм чи русифікація”, таємно вивезена у рукописі за межі Радянського Союзу у 60-х роках минулого століття, схвилювала не лише українських патріотів, але й світову громадськість, яка чи не вперше у ХХ ст. була поставлена перед трагічним фактом конання української культури в умовах комуністичного режиму.
Зрозуміло, що тоталітарна влада, яка не дозволяла жодної критики на свою адресу , жорстоко розправилася з талановитим письменником: розгнуздана критика слухняних посіпак від науки у десятках періодичних видань, шельмування імені І.Дзюби на партійному та урядовому рівнях. Все це в умовах тоталітарної держави прирікало письменника на страждання і муки, а то й на смерть. А врешті—тюрма, як один із найстрашніших аргументів влади, що не терпіла жодного правдивого слова про трагічний стан української культури. Та попри всі знущання антинародної влади Іван Михайлович вижив, не втративши властивостей свого критичного проникливого слова. З відновленням Української Держави він активно продовжив служити народу своєю громадською і державною діяльністю, літературознавчими і мовознавчими працями.
Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. Після закінчення середньої школи в місті Докучаєвську поступив вчитись на філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Ще студентом виявив себе талановитим критиком, друкуючи у донецькій періодиці статті про художні твори сучасників. Його літературно-критична праця “За високу майстерність”, надрукована в роки студентства у 1953 році на сторінках донецького альманаху “Донбас”, засвідчила високий рівень аналітично-критичного розуму молодого філолога, його високий літературний хист, уміння. Без перебільшення можна сказати, що ця публікація була непересічним явищем у літературному житті на Донбасі.
Після закінчення у 1953 році педагогічного інституту вчився в аспірантурі інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України. Працював у видавництвах і періодичній пресі. У 70-х роках зазнав переслідувань за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (Лондон, 1968; журнал "Вітчизна", 1990, № 5-7; окреме видання в Києві 1998 р.)—про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. . Він збагнув, що створена Сталіним, а потім вихована Хрущовим і Брежнєвим ідеологічна еліта, спиралась у першу чергу на репресивний державний апарат, засоби масової інформації. Цій справі служила розгалужена система осередків комуністичної партії, яка через своїх членів і державний апарат спрямовувала народні маси до "вершин комунізму", а за одне й на руйнування української національної культури.
Як людина з розвинутою національною свідомістю не міг бути байдужим до принизливого становища свого народу і культури. Зокрема, його довгий час мучило питання такого змісту: "Чому, наприклад, — пізніше згадував І. Дзюба, — одній людині дорогі рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болять його кривди над усе, хвилює питання: є в нього історичне майбутнє чи ні, збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поруч з тією навіть невтямки, про що тут йдеться. І ніякими аргументами нічого їй не доведеш... Може тут справа не тільки в знаннях, а й у якихось химерних комбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовних та інших чинниках?"
Ці чинники Іван Дзюба і розкриє згодом у своїй праці “Інтераціоналізм чи русифікація” . І виявляться вони не стільки химерними, скільки спеціально спланованими діями певних політичних і державних сил . Хто вони ці сили і які методи їхньої роботи — стали предметом дослідження критика .Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір “пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР”. Влада звинуватила І.Дзюбу у підриві дружби радянських народів, розпалюванні ворожнечі між українським і російським народами.
Але в тих суспільно-політичних умовах тоталітарного режиму і в силу того, що І.Дзюба ще сподівався на позитивне розв'язання долі української культури за радянської влади, критика влади в його публіцистичній праці "Інтернаціоналізмі чи русифікації?" велась в "оксамитовому тоні", без крайнього заперечення ідеологічних основ політики держави в національному питанні. Він керувався лише "почуттям справедливості". Автора непокоїло, як під гучні балачки про розквіт українського народу (а саме ними наповнювались державні документи про успіхи в національному будівництві в Україні), за роки радянської влади зменшувалась кількість українців в державі, в 60-70-х роках закривались у містах і селах українські школи, з вузів була витіснена національна мова. На це закривали очі і ті, хто перетворився свідомо чи несвідомо в деморалізованого яничара, і ті, хто боявся звинувачень у буржуазному націоналізмі. Адже найталановитіші і найбільш шановані письменники піддавалися тортурам, коли робили спроби писати про любов не до всього Союзу, а до України.
У своїй праці І. Дзюба гостро викриває всіляких "любителів України", які грабуючи цей багатющий край, ненавидять самих українців, особливо тих, хто прагнув захистити рідну землю і народ. Автор показує, що русифікація супроводжувалася роздмухуванням українофобії, викриває, якими суспільно-політичними важелями ці антиукраїнські явища здійснюються.
Таврує письменник і "малоросійщину" — повний параліч національної свідомості українців, які повірили партійним та державним "інтернаціоналістам". Одним з прикладів цього є наведений у праці лист шахтарів з Донбасу до партійної газети "Правда". Бідолашні представники "найпередовішого у світі класу" допитуються, що далі робити з українською мовою: забувати її чи розвивати. Певно, що таку ініціативу їм нав'язала місцева номенклатура.
Працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" можна розглядати як етап боротьби української інтелігенції з тоталітарним режимом. Та, на жаль, багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядок денний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієї офіційної мови поруч з українською — російської. Це нова спроба шовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тож ознайомлення з працею нашого земляка не тільки є даниною минулому, нашій історії, воно повинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнання справжніх причин важкого стану рідного слова, дороговказом у його розвитку як духовного багатства корінного населення. Критичну розвідку І. Дзюби необхідно вивчати росіянам, євреям, грекам та представникам інших національностей, які живуть в Україні, щоб навчитись по-справжньому поважати українську мову й мови своїх народів. Багатьом українцям праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" допомагала і допомагає позбутись почуття власної культурної нижчевартості, духовної неповноцінності.
Сміливі і справедливі судження І. Дзюби про утиски української культури не могли приховати від народу ні радянські спецслужби, ні "друзі українського народу". Порушені критиком проблеми знайшли своє продовження в діяльності багатьох дисидентів, в їхніх усних та письмових виступах, у різноманітних звертаннях до уряду, до світової громадськості. Їх піднімає в своєму нарисі "Думки про рідний донецький край" і наш земляк О. Тихий.
Сьогодні Іван Михайлович Дзюба широковідомий літературознавець і критик, публіцист, діяч культури, член НСПУ. У колі його дослідницьких інтересів—сучасний літературний процес в Україні, творчість українських письменників минулого (Т.Шевченка, О.Кобилянської, Лесі Українки, О.Довженка та ін.), сучасний стан і розвиток української мови тощо. Він автор книжок “Вітчизна у нас одна”, “Автографи відродження”, “У всякого своя доля” та ін. В середині 1990-х років був міністром культури України. Нині—головний редактор літературно-мистецький журналу “Сучасність”. Лауреат премії ім. О.Білецького та Фонду родини Антоновичів.
Нік3


Повідомлень: 841

ПовідомленняНаписане: 20 лютого 2009, 23:30 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Інтернаціоналізм чи русифікація
(Уривки)
І тим прикріше і тяжче українцеві (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачить сьогодні, що з його соціалістичною нацією діється щось незрозуміле і невиправдано неподобне. Не всі українці однаково помічають і усвідомлюють те, що відбувається (бо й самі ці процеси своєю суттю такі, що не лежать на поверхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється "щось" недобре...
Марксизм-ленінізм визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі.
По всіх цих розрізах українська нація переживає тепер не "розквіт", як це офіційно прокламується, а кризу, і цього не можна не визнати при хоч трохи чесному погляді на реальну дійсність.
Єдність і суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масове переселення ("оргнабори" і т.п.) української людності на Сибір, Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується; через масове і не завжди економічно виправдане й економічними мотивами зумовлене організоване переселення на Україну росіян (як це, наприклад, зроблено в часи Сталіна, зокрема щодо міст Західної України); через формальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету уряду Української РСР на території України. 3 цієї причини та з причин надмірної централізації — цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві — важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя української нації. Спільність історичної долі також утрачається через те, українська нація дедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачається знання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулого внаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільстві взагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищі і практично трактується як "другосортна", її минулі великі здобутки мало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і в містах України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятиліть українська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, який властивий сучасним націям. Ще в 1913 році йшлося про "З7-мільйонний український народ". Перепис 1926 року дає на Україні близько 29 мільйонів українців. Якщо додати понад 7 мільйонів українців в РРФСР(ця цифра називалася на XII з'їзді РКП(б) в 1923 році), то виходить теж близько 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів з чимось дає і перепис 1959 року. Навіть при мінімальному природному прирості (не кажучи вже про офіційні таблиці природного приросту для України) число українців, враховуючи втрати воєн, мало б збільшитися на ІО-20 мільйонів. Адже загальна кількість населення в сучасних межах СРСР зросла зі 195 мільйонів у 1913 році до 209 мільйонів у 1959 році, а число росіян, незважаючи на втрати війни, подвоїлося (1897.— 55,4 мільйона, 1913 — 60-70 мільйонів, 1959 — 114,1мільйона).
Навіть якби не було ніяких інших тривожних фактів, то одного цього було б досить, щоб засвідчити, що нація переживає кризу...

УКРАЇНОФОБІЯ

Чи існує сьогодні на Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх. Я певен, що знайдеться чимало українців і навіть неукраїнців, які не лише ствердять, що існує, але й наведуть факти з власного досвіду.
Спершу домовимося про те, що українофобія не обов'язково означає бажання скручувати в'язи кожному українцеві (хоч є і подібні настрої сам Й.В. Сталін, як відомо з матеріалів XX з'їзду партії, сильно журився тим, що фізично не може вислати всіх українців у Сибір). Може бути українофобія ліберальна і навіть вищою мірою інтелігентна. Вище ми бачили, що буває українофобія і з великої любові до України як "жемчужины" Росії, з надто своєрідного розуміння братерства і т.д. Можна любити Україну як поняття етнографічне і одночасно ненавидіти як поняття національно-політичне. Так любили Україну всі принципові вороги українського сепаратизму, від Катерини II

"...народом от российского отличным", за "фальшивые и им несвойственные республиканские мысли" до відомого "прогресиста" Петра Струве, який так сформулював цю ідею — за Україну проти "українства" і "націоналізму":
"Я полагаю, что, будучи по традиции украинофильским, русское прогрессивное общественное мнение должно энергично, без всяких двусмысленностей й поблажек вступить в идейную борьбу с украинством, как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории —общерусскую культуру".

Наскільки ж треба бути національно і морально невихованою, відсталою людиною, щоб і сьогодні повторювати щось подібне, тільки по-іншому сказане! А таких "інтелігентних" людей чимало, їхнє кредо:

"Я Украйну люблю, но ненавижу националистов", причому при найменшому з'ясуванні виявляється, що під "націоналістом" розуміється кожен українець, в якого лишилося хоч трохи своєї національності ("Зачем они цепляются за эту свою"мову?").

Але є й українофобія одверто людиножерського характеру. Під час згадуваного вже інциденту з шевченківським вечором на верстатобудівному заводі голова фабзавкому цього заводу Глазирін перервав читання віршів Шевченка криком: "А вы переведите на человеческий язык, мы бендеровского не понимаем".

І чи не знак особливої довіри до щирості і правильності політичної лінії Глазиріна його послання в складі української делегації на VI Всесвітній конгрес профспілок у Варшаву? Добрі ж люди репрезентують Україну в міжнародних організаціях!

Коли в 1963 р. Клуб творчої молоді організував вшанування пам'яті І. Франка і похід із смолоскипами до його пам'ятника, в натовпі на Хрещатику чулися вигуки:"Ты смотри, бандеровцы Как их много!"Всі це чули і знають, так само як знають про неймовірний, не знаний ні в одній цивілізованій країні вчинок викладачки медичного інституту, доцента (!) Тельнової, яка блюзнірствувала на пам'ятнику Т.Г. Шевченкові Звичайна річ, Тельнова не тільки не була покарана, а, навпаки, все було зроблене, щоб нейтралізувати наслідки непердбаченої ініціативи випадкових свідків і "замять это дело". Воно й зрозуміле: біля пам'ятника Шевченкові, як показало 22 травня 1964 і 27 травня 1965 року, у нас хапають зовсім інших людей...

Подібні приклади можна було б помножити. А скільки разів кожен з тих, хто наважувався говорити по-українському на вулиці, в трамваї і т.д. — відчував на собі глузливі, презирливі чи ненавидячі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки! А ось рядова розмова в кінотеатрі, біля афіші кінофільму "Сон":
- Ты видел, как бандеровцы" прут на этот фильм?
- А ты знаешь, кто такис бандеровцы?
- Знаю. Мне многого не надо. Я б их, гадов, всех... (красномовний жест).

А ось одна мамаша розповідає другій:"Мой сын из-за зтого украинского языка не пошел в школу. Он так ненавидит учительницу украинского язьгка. Он называет её "бандеровка" (задоволений сміх обох мамаш).

Ось хлоп'я другого класу заявляє:"Ух, как я ненавижу этот украинский язык". В нього ще немає ніяких переконань, але це вже є. Воно запитує: "Мама, а Богдан Хмельницкий был храбрый?".
- Как тебе сказать...
- А он был русский?
- Украинец.
-Украинец?! - кривиться розчарована дитина. Дитина вчиться в "українській" школі, в столиці України... І дитина далеко не випадкова: в її колі більшість так думає... Уявляєте собі, яке пекло працювати в такій школі вчителем української мови! Як важко, майже неможливо передати дух української літератури. І якою смішною, безсилою і нудною мусить здатися самому навіть вчителеві ця література, препарована для таких слухачів у залізно правильних підручниках.
Звідки це йде? Чи таке запитання хоч раз ставили собі люди, які спеціально займаються питанням, де береться "український націоналізм”?
Подібні приклади можна наводити сотнями. Коли доводиться говорити про це, "ответственные товарищи" гидливо фиркають: знайшли про що говорити! Базарні розмови!..
Нік3


Повідомлень: 841

ПовідомленняНаписане: 20 лютого 2009, 23:44 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

З ВІДСТАНІ ЧВЕРТЬСТОЛІТТЯ. ПІСЛЯСЛОВО

Ці роздуми про свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.М.Дзюба умістив її після публікації у журналі “Вітчизна” у 1990 р. Прошуміло з того часу, як твір було написано, чверть століття і письменник робить узагальнення і висновки про здійснений критичний політологічний труд , який не втрачає і сьогодні своєї актуальності із багатьох точок зору на порушені в ньому проблеми виживання української культури. Післяслово , як і текст публікації “Інтернаціоналізму чи русифікації” , подається у скороченні.

Останніми роками — з початком перебудови—мене не раз питали; коли ж буде надруковано «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» Сам я до цієї справи ставився не лише скептично, а й байдужкувато. Коли й хотілося бачити ту давню працю надрукованою, то насамперед задля того, щоб бодай таким чином реабілітували людей, які свого часу мали «неприємності» за її читання або розповсюдження, а то й зазнали кримінального переслідування.
І ось її надруковано. Не знаю, як сприйняли її ті, хто вперше прочитав. Для автора ж вона могла б бути давно перейденим етапом, якби... якби не те, що, на жаль, більшість окреслених у ній проблем постають сьогодні ще гостріше…
………………………………………………………………………………………….
Я дозволив собі зробити цей лірико-ностальгійний відступ (їх таких могло б бути багато!) не з любові до своєї біографії, а для того, щоб читач зрозумів чи врахував: праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» вийшла не з-під пера якогось спеціального «дисидента»(як я не люблю це слово), а з-під пера людини, яка була (а почасти, може, й залишається) продуктом (може, все-таки не найгіршим) системи, органічно з неї виросла, пройшла довгий і складний шлях до критичної переоцінки цієї системи, а все-таки ніколи не почувала себе її ворогом, лише хотіла привести її у відповідність з «ідеалом». А тим ідеалом уявлявся
''«справжній» соціалізм (чи комунізм) — справедливість, рівність, братерство. Дуже загальниковий, туманний ідеал. Але й дуже людяний, а тому — вічний, хоч і в різних ідеологічних та політичних трансформаціях.
. Згодом прийшло розуміння і національних проблем, і потреби свободи. Але рушієм — моральним і психологічним — було почуття справедливості.

Ще в студентські роки я належав до тих незліченних, кому «байдуже», якою мовою говорити і до якої нації належати, і хто свою «байдужість» ладен був гордо нести як еталон інтернаціоналізму і загальнолюдської сутності. А потім почав задумуватися : байдуже-то байдуже, але чому всі ті на Україні, кому нібито байдуже, насправді байдужі (а часом і ворожі, свідомо чи несвідомо) саме і тільки до української мови, до української культури, до України взагалі? І куди дівається їхня «байдужість» та «інтернаціональна» безсторонність, коли справа торкається престижу іхньої набутої російськості? Що за цим криється, який механізм мотивацій і орієнтацій, які стихійно виниклі чи режимно створені обставини? Кому і навіщо потрібно, щоб цілі народи переставали бути собою і притому не творили/ щось нове, а просто вливалися в інший народ, позбавляючи і його власного обличчя? Чи це шлях до рівності і вселюдської солідарності? І чи морально ставати на бік дужчого проти слабшого?

Безліч таких питань поставало один за одним... Я шукав на них відповіді і не знаходив... Чому, наприклад, одній людині дороге рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болять його кривди, над усе хвилює питання: є в нього історичне майбуття чи ні, збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поруч із тією навіть невтямки, про що тут ідеться. І ніякими аргументами нічого їй не доведеш. А наче ж однакові люди — і рівнем розвитку, і моральною порядністю, і поглядами на все інше — крім цього. Може, тут справа не тільки в знаннях (про виховання не кажу, бо його у нас немає — за окремими індивідуальними винятками), а й у якихось химерних комбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовних та інших чинниках? Часом мені здається (хоч це, мабуть, наївне, довільне уявлення), що й у мені ніколи б не прокинулося відчуття України, якби не одне глибоке зворушення в дитинстві: мені років п'ять, я у бабусі на хуторі, лежу на ряденці коло річки, а десь далеко за ставком невидимі дівчата співають: «В кінці греблі шумлять верби...» І щось таке було в тій далекій пісні, що й досі душа тужить...

Хай пробачить мені читач ці суб'єктивні рефлексії. Може, вони допоможуть зрозуміти деякі особливості моєї позиції в різні часи, і мою невмістимість у стереотип ортодоксального дисидентства, і моє відставання від нинішнього рівня політичного радикалізму та нинішньої температури українського патріотизму…
…………………………………………………………………………………………

До тюрми я потрапив у момент роздвоєності і внутрішньої боротьби, а це погіршувало моє становище. Не буду описувати ці 18 місяців — тут не місце й не час для цієї «повісті». Скажу лише, що все там робилося з найскрупульознішим дотриманням законів, тільки ж закони служили беззаконню.
……………………………………………………………………

А тепер: як я сьогодні розцінюю написане двадцять п'ять років тому — «Інтернаціоналізм чи русифікацію?»
По-перше, це була правда про становище України, про наш національний біль. І час підтвердив, що це була правда. Сьогодні всі ми про неї говоримо. Я радий, що суспільство її усвідомлює (навіть у набагато більшому обсязі, ніж я чвертьстоліття тому),— це дає надію на порятунок. Але була б набагато більша радість, якби час показав, що картина, намальована колись в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?», неправдива, довільна, навіяна якоюсь суб'єктивною оманою. І якби не було потреби сьогодні передруковувати цю річ і взагалі згадувати про все те...

Що ж до змісту й аргументації скажу: сьогодні далеко не все мене задовольняє. За роки перебудови і відносної гласності з'явилося стільки раніше не відомих фактів і стільки ще проблем випливло на поверхню, що, звичайно, нині є можливість (і потреба!) осмислити цю фатально невичерпну тему масштабніше і з нових позицій: не обмежуючи себе традиційним підходом.
Нік3


Повідомлень: 841

ПовідомленняНаписане: 24 лютого 2009, 18:57 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Олексій Колісник

професор

член Луцького міського комітету ВО "Свобода"


Українська національна ідея, національна еліта, УПА та доля України

(Скорочено)

Нація є категорією авторською. Етнічна еліта творить якісну культуру і національну ідею, в якій проповідує єдність долі представників етносу і, при умові осягнення національної держави, щасливе майбутнє. Творцем української нації став Тарас Шевченко.

Після Тараса робота по творенню нації пішла двома лініями. Першою стартувала лінія Михайла Драгоманова, котра ставила соціальні успіхи вище національних, не акцентувала на міжнаціональних відмінностях, задовольнялася внесенням через засоби культури у психіку пересічних етнічних українців переживання їх спільності, остерігалася радикальних дій, зосереджувалася більше на культурницькій роботі, вершиною її домагань було осягнення автономії для України в рамках імперії. Пізніше розпочала свою боротьбу за Самостійну Україну лінія Миколи Міхновського, котра чітко відрізняла українців від росіян та поляків, працювала над розвоєм нації, дбала про усвідомлення пересічним українцем себе борцем за право України на державне самовизначення, готувала національну еліту до рішучої борні за повну незалежність та до розбудови ефективної української національної держави.

Перші визвольні змагання очолили представники лінії Драгоманова(М.Грушевський, В. Винниченко, С.Петлюра), котрі в угоду Тимчасовому Уряду Росії не підтримали у Києві повстання організованих Миколою Міхновським двох українських полків імені Павла Полуботка та імені Богдана Хмельницького, які в одну ніч оволоділи містом; демобілізували кількохмілліонну армію, котра українізувалася на фронтах першої світової війни; відмовилися від послуг сформованого із австро-угорських військовополонених чехословацького корпусу; добивалися у Тимчасового Уряду Росії лише автономії України; виставили на смертний бій під Крути проти армії Муравйова трьохсотенний студентський курінь; прийняли Четвертий Універсал, котрий засвідчував незалежність Української Держави, лише лід тиском обставин, бо з недержавними українськими урядовцями антиантантівські держави(Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) відмовлялися укладати угоду про окупацію України; втратили найсприятливіший час ентузіастичного національного пробудження, тому потерпіли поразку у борні, чим допустили поневіряння рідного народу(голодомори, репресії, війни) в окупованій Радянській Україні.

Після невдалої для України громадянської війни учасник визвольних змагань і продовжувач лінії М.Міхновського полковник Євген Коновалець організував на теренах Західної України, яка в результаті поразки самостійників відійшла до Польщі, підпільну патріотичну Організацію Українських Націоналістів, котра рішучими діями продовжила роботу по творенню української нації і боротьбу за Українську Державу.

Під час другої світової війни, затіяної двома міжнародними бандитами і диктаторами тоталітарних режимів Йосипом Сталіним та Адольфом Гітлером, ОУН підняла на боротьбу за "УКРАЇНУ: НАЦІЮ І ДЕРЖАВУ" УКРАЇНСЬКУ ПОВСТАНСЬКУ АРМІЮ, котра в надзвичайно несприятливих умовах "між молотом та ковадлом" більше десятка років організовано воювала проти ворогів української незалежності. На патріотів та на їх родини окупаційна влада кинула усю силу державного репресивного апарату. Засоби масової інформації Радянської України створили для населення Східної України з патріотичного вояка УПА образ бандита, котрий втокмачували в ментальність українців.

Коли Україна знову здобула незалежність до влади знову прийшли представники лінії Драгоманова, тому ми втратили найсприятливіший для радикальних змін час; відмовилися вважати нову Незалежну Україну правонаступницею Української Народної Республіки; не визнали радянську владу окупаційною; не визнали ОУН-УПА воюючою стороною, тому вояки УПА досі не є народними героями, а бандитами, котрими лякають населення русифікованих місцевостей; не провели люстрації правлячої комуністичної верхівки та працівників репресивних спецслужб; посоромилися своєї самоназви "українці" і Державному Гімні замінили це слово на "молодії"; віддали інформаційний простір України антиукраїнським силам; діючи за принципом "розділяй і владарюй", акцентували на відмінностях Сходу І Заходу і під димовою завісою регіональних, релігійних та мовних протистоянь організували грабунок рідного народу приватизацією на користь мізерної космополітичної меншості, з якої витворився нині правлячий клас олігархів; не усвідомлюючи національних смислів та не маючи чіткої мети розтринькали здобуту на Майдані довіру народу, здали всі здобуті сильні позиції та передали левову частину влади переможеним на Майдані ідейним "малоросіянам" з Партії Регіонів.

За Свободу України "душу і тіло" клали представники Лінії Міхновського, але проривалися до влади та нищили можливості розвитку нації і держави репрезентатори лінії Драгоманова з тої простої причини, що не розуміли важливості становлення Української Нації для розвою Української Держави. Така уявна спільнота як нація є ніби "великою особистістю", котра усвідомлює єдиний шлях та має величезну силу для його подолання. Невикористання державних можливостей для становлення нації представниками лінії Драгоманова, випливає із постановки ними своїх приватних смислів вище національної ідеї у якості головного смислу життя.


Редаговано: Нік3 (22 березня 2009, 19:08)
Нік3


Повідомлень: 841

ПовідомленняНаписане: 22 березня 2009, 18:56 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Баранов Віктор Федорович

Баранов Віктор Федорович народився 14 жовтня 1950 р. в с. Кривуші Кременчуцького району Полтавської області.

Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.

Працює головним редактором журналу “Київ”.

Автор поетичних збірок “Народження полум’я”, “У середу рано”, “Жоржини в маминім саду”, “Поворожи на вранішній зорі”, “Хата синьоока”; збірки літературних пародій та гуморесок “Вічний двигун”; книг повістей та оповідань “Переступаючи поріг”, “Смуга біла, смуга чорна”; сатиричного роману “Презент”, романів “Притула”, “Смерть по-білому”.

Перекладає з румунської твори Е. Емінеску, Т. Аргозі, Ф. Нягу, Дж. Кашбука, Л. Блага та ін.

Лауреат літературних премій імені Є. Плужника, імені О. Гірника.

Вірш Віктора Баранова "До українців" поклав на музику Теодор Кукуруза

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці, —

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордитись, що ми — українці.

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у піснях, а не в барилах вина,

І що щедрість — у серці, а не в магазинних вітринах,

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе, відколи, з якої пори,

Почали українці себе у собі забувати.

Запитаймо про те, чи списати усе на буття,

Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,

Що солодшим од меду нам видався час забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судилось нам ще від Тараса?

Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова!..

Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.

І в мені ниє крамоли осколок тупий,

Мене дума одна обсідає і душить на славу:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря

І хіба не зотліє на тлю українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил!

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...
Нік3


Повідомлень: 841

ПовідомленняНаписане: 22 березня 2009, 19:49 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Отже, поки що короткий спсок української національної еліти:

1. Тягнибок Олег Ярославович (7 листопада 1968 року, Львів) — український політик, голова правої націоналістичної політичної партії Всеукраїнське Об'єднання "Свобода".

2. Бенюк Богдан Михайлович (26.05.1957 року Надвірнянський район на Івано-Франківщині) - актор.

3. Хмара Степан Ількович (12 жовтня 1937, Боб'ятин) — український політик, правозахисник, довголітній політв'язень радянських концтаборів, народний депутат України І, ІІ та IV скликань.

4. Дзюба Іван Михайлович (26.07.1931) - літературний критик, мистецтвознавець і мовознавець, академік НАН України.

5. Колісник Олексій Петрович (1938 р.) - професор, завідувач кафедри Волинського державного університету ім. Лесі Українки, проживає в місті Луцьку, член Луцького міського комітету ВО "Свобода".

6. Баранов Віктор Федорович (14 жовтня 1950 р. с. Кривуші Кременчуцького району Полтавської області) - головний редактор журналу “Київ”.

Які в кого будуть доповнення, зауваження, пропозиції, критика?

Осталось запропонувати ще 294 кандидати.
[/i]
Страйдер


Повідомлень: 14
Звідки: Нетішин

ПовідомленняНаписане: 22 березня 2009, 22:32 Переглянути профілі учасників     Відіслати листаICQ     Відповісти цитуючи     Догори

Еліта - добре, але не так-той просто це все організувати...
Реально зробити щось подібне, обирати в президенти тільки з певного кола людей...
мояправда


Повідомлень: 37
Звідки: Одеса

ПовідомленняНаписане: 27 березня 2009, 16:10 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

У нас не має української національної еліти. Всі піклуются за свій гаманець.
Нік3


Повідомлень: 841

ПовідомленняНаписане: 02 липня 2009, 20:38 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

Микола Коханівський
(деякі короткі виписки з мережі Інтернет)

30.06.2009
Ірина Туз
Київ – У ніч на 30 червня пам’ятник Леніну в центрі Києва було пошкоджено. Монумент залишився без носа та лівої руки. П’ятеро осіб, взявши на озброєння кувалду та розсувну драбину, спробували відбити голову, але їм це не вдалося. Їх затримала міліція.
Зараз проводяться попередні слідчі дії та порушено кримінальну справу за статтею хуліганство, яка передбачає покарання до 4 років позбавлення волі. Втім у процесі слідства справу може бути перекваліфіковано на «Вандалізм».

Це вже не перша спроба пошкодити пам’ятник. Раніше його обливали синьою фарбою. Заступник начальника прес-служби київської міліції Володимир Дмитренко з цього приводу зауважив: «Було кілька випадків обливання цього пам’ятника фарбою. Це не ті ж особи, але з тієї ж когорти, так би мовити».

Микола Коханівський заліз по драбині на монумент та вдарив по ньому кувалдою. У відеозверненні, розповсюдженому в інтернеті, він заявив, що своїми діями виконував наказ Президента України про демонтаж пам’ятників тоталітаризму.

Вперто йти до мети

На початку червня Микола Коханівський давав інтерв’ю Радіо Свобода. В ньому він розповів, що ще минулого року зробив кілька спроб знесення пам’ятника. На практиці, це зробити важко, оскільки пам’ятник перебуває під постійним відеонаглядом, сказав він.

Микола Коханівський вважає, що пам’ятники радянської доби потрібно знищувати. «Розбивати. Викидати на смітник. Тому що це символи, і символи духовні, – наголошує він. – І вони впливають. Поки вони стоять, влада, десь на підсвідомому рівні відчуває себе почасти захищеною в якомусь плані».

Однодумець Коханівського, який не захотів, щоб згадували його ім’я, сказав Радіо Свобода, що Микола Коханівський свідомо пішов на цей крок, знаючи про наслідки. «У них було 10 хвилин, – зауважив він. – Вони хотіли зробити максимальну роботу, але їх затримали. Там цілодобове чергування – завжди стоїть патруль».

Микола Коханівський присвятив свій вчинок до дня народження Романа Шухевича, головнокомандувача Української повстанської армії. До речі, київська вулиця Воровського зранку була обклеєна листівками з написом «вулиця Романа Шухевича».

В інтернеті з’явилося відео з «руйнування» пам’ятника Леніну. Кількахвилинний ролик під назвою «Руйнування націоналістами пам’ятника Леніну в Києві» виставили на відео-порталі YouTube організатори цієї акції.

Учасників акції з руйнування пам’ятника Леніну відпустили

02.07.09
Учасників акції з побиття пам’ятника Леніну в Києві на Бессарабській площі звільнено з під варти. Всіх учасників випущено під підписку про невиїзд.
«Знесення пам’ятника Леніну є на часі. Ідея знесення пам’ятника катові витає в суспільстві вже майже 18 років. Боляче було ходити центром столиці й дивитися на одного з найбільших ворогів українського народу, десятки мільйонів українців загинуло від його людоненависницьких дій», - зазначив організатор акції Микола Коханівський.
За його словами до цієї акції його підштовхнула бездіяльність міської влади. «Руйнуючи ката України, я керувався сумлінням українського націоналіста, Указами Президента Віктора Ющенка та невиконанням Указів Президента України місцевими органами влади», - сказав Коханівський.
Микола Коханівський також не погоджується з інкримінованою йому статтю хуліганство. « Я не погоджуюся з інкримінованою мені та моїм друзям статтею в якій йдеться про хуліганство. Ми не хулігани, ми не ховалися від слідства – ми виконали те, що мала виконати місцева влада», - зазначив Микола Коханівський.

1 липня Голова Конгресу Українських Націоналістів Олексій Івченко звернувся від імені партії до начальника Шевченківського РУ ГУ МВС у м. Києві Петра Мірошниченка з вимогою скасувати постанову про порушення кримінальної справи, змінити міру запобіжного заходу затриманих та негайно звільнити Миколу Коханівського, Богдана Франта, Івана Срібного, Андрія Тарасенка, Олександра Задорожного, яких 30 червня 2009 року було затримано під час проведення акції з пошкодження пам’ятника Леніну на Бессарабській площі.
За словами адвоката Сидора Кізіна до слідчого також було направлено близько десятка особистих порук від народних депутатів та громадських діячів серед яких Левко Лук’яненко, Андрій Парубій, Ярослав Кендзьор, В’ячеслав Коваль, Андрій Шевченко, Олександр Чорноволенко та інші.

Микола Коханівський, також відзначив дикунське відношення правоохоронних органів. «До двох затриманих була застосована фізична сила. Я ще за 38 років не чув такої брутальної лайки», - відзначив Коханівський.

Володимир Борейчук: Ленін – головний терорист і злочинець ХХ століття

02.07.09
За словами заступника голови Конгресу Українських Націоналістів Володимира Борейчука, українська нація найбільше потерпіла від червоного комуністичного перевороту наслідками якого стали нечувані репресії, голодомори, ГУЛАГи. «Десятки мільйонів українців зазнали лиха від комуни, практично кожна українська родина», - наголосив він.
«Вчинок українських націоналістів М. Коханівського І. Срібного, А.Тарасенка, Б. Франта, О.Задорожного по знесенню головного пам’ятника кату Леніну в центрі столиці є героїчним вчинком», - каже націоналіст.
«В Україні ще бавовніють понад 3000 пам’ятників Леніну. Коли влада не виконує Укази Президента В. Ющенка по очищенню нашої землі від катів тоталітарного режиму, то українські патріоти вимушені брати цю місію на себе. На часі заборона діяльності комуністичної партії в Україні і проведення міжнародного суду “Нюрберг-2” над злочинами комуністичного режиму» - наголошує Володимир Борейчук та вимагає від правоохоронних органів звільнити з під варти учасників акції по демонтажу пам’ятника Леніну в Києві.

Микола Коханівський з КУНу, «людина, яка власноруч розбила голову пам’ятнику Петровському», закликав усіх правих до об’єднання. «Якщо це станеться, то ми непереможна сила. Дивіться, скільки зараз тут зібралося представників різних організацій. Якби ж ми спромоглися об’єднати їх в одну, як колись ОУН і УГВР! Якщо буде об’єднання, то буде й перемога».

P.S. Хто має біографію Миколи Коханівського допишіть, будь-ласка.
Нік3


Повідомлень: 841

ПовідомленняНаписане: 03 липня 2009, 14:09 Переглянути профілі учасників     Відіслати листа     Відповісти цитуючи     Догори

На прохання "Новинаря" зробила інтерв’ю з Коханівським після його звільнення.
Версія "Новинаря" - тут: http://novynar.com.ua/analytics/government/74181
Дочекалася, поки вони його викладуть, і пощу у своєму блозі текст інтерв’ю до редакторських правок.

Вчора, 2 липня, п’ятеро молодих націоналістів, які на світанку 30 червня пошкодили пам’ятник Леніну, були відпущені з ІТТ на підписку про невиїзд. Одразу після звільнення нам вдалося зустрітись з ініціатором і головним виконавцем «замаху на Ілліча» Миколою Коханівським. Не можна сказати, що ідея розбити пам’ятник виникла у нього спонтанно – не раз він поширював її у правому колі. Разом з однодумцями навіть позував на тлі Ілліча з кувалдою в руках. Попереджав владу: знесіть, виконайте Указ Президента, бо гірше буде. Не послухали.

- Перш за все, Миколо, як з тобою поводились у міліції? Не били?
- Не били, але поводились вкрай брутально. Я цього не збираюся приховувати. Такої брудної лайки я у житті не чув. Після того, як нас забрали, з п’ятої ранку і до першої – я переконався, що міліція насправді далеко не з народом. Погрози були різного роду. Найбільш м’які – «за півроку чекайте, бандерівці кляті, хохли нещасні, за півроку Янукович прийде, ми вас усіх будемо до стінки ставити!». Ще казали: «Все на вас є, драбина є, відбитки є, ви звідси не вийдете, будете сидіти, ви вже наші!».

Це робили, в основному, менти в цивільному у райвідділку на Прорізній. Коли я до них звертався: «Назвіть свою посаду і прізвище», вони усі відмовлялися і ще більш брутально лаялися. Я думаю, ми будемо скаржитись на це.

- Хлопців теж не били?
- Двох хлопців по кілька разів ударили. Але гіршим був постійний моральний пресинг і знущання. Мені особисто казали, що я хохол і бандерівець, а решта – матюки, які я переповідати не буду. (Цікава ситуація – представника домінуючої у державі нації ображають за національною ознакою! – О.Б.). Порівнювали зі свинями та іншими тваринами. Президента лаяли останніми словами, Шухевича, Бандеру… І це протягом шести годин безперервно.

- Які були умови утримання в ІТТ на Косогірному провулку?
- В принципі, там було все нормально. Після того, як біля першої години нас забрав слідчий Артур Платонов, абсолютно нормальна, виважена, інтелігентна людина, – після того знущання припинилися. До нас ставилися нормально, потім повезли на ІТТ, а там уже – звичайні умови, як для всіх. Нічого особливого, скаржитись мені особливо ні на що. Хлопці передали поїсти, і всі півтори доби ми нормально себе почували, наскільки це можуть затримані.

- Може, вас відпустили на чиїсь поруки?
- Це називається «на підписку про невиїзд». Я особисто чекав на процес, мені сказали, що суд буде в будь-якому разі, і я до нього готувався.

- Самопочуття у тебе і в хлопців зараз добре?
- Так, з нами все гаразд.

- Що ти очікуєш від майбутнього рішення суду – для себе і для побратимів?
- Нам інкримінують хуліганство – стаття 296 ч. 2. Звичайно, ми будемо її заперечувати, бо це не було хуліганство, це була ідейна акція. Я очікую виправдання і звільнення. За літерою закону не можна сформулювати, що це було хуліганство – хоча б тому, що ми не тікали і не чинили опору міліції. Я думаю, суд має бути об’єктивним, тим більше, багато хто за нас вступився.

- В майбутньому що плануєте робити?
- Поки що таких особливих планів нема. Я чекаю суду. Не можна сказати, що готуюся, готуватися мені нема до чого, я й так у всьому впевнений. Те, що ми зробили, мене потішило. Молоді хлопці стояли твердо, ніякі погрози міліціянтів їх не злякали. Молодці.
Звісно, громити більше нічого не збираємось. Ми сподівалися на громадський розголос цієї проблеми, і ми його отримали.

- Ти згадував слідчого. Як тривало слідство? Які покази ви давали?
- Більшість із нас відмовились давати будь-які покази, поки нам не дадуть адвоката. Зрештою, вчора (1 липня – О.Б.) приїхав нормальний адвокат, пан Сидір Кізін, він розставив крапки над «і». І нам, і слідчим пояснив, що до чого, які ми маємо права.

- Викликали якихось свідків?
- Поки що ні.

- Можеш перерахувати ваші з хлопцями попередні гучні акції (крім розбиття пам’ятника Петровському)?
- Відзначення на Майдані річниці Помаранчевої революції – другої і третьої (четвертої суд заборонив), запалення на Софійській площі повстанської ватри 30 червня 2007 року, ватра на Майдані у 2008 році. У День незалежності в минулому році під час параду на Хрещатику ми видерлися на дах тролейбусної зупинки і розгорнули банер «Слава Героям ОУН-УПА!». Потім розбили обличчя Петровському… (Додам: ще Микола брав участь у звільненні одного з київських храмів, захопленого Московським Патріархатом – О.Б.)

- А як визріла ідея про Ілліча? Як ви придумали її, як готувалися?
- Визріла, ти ж чудово знаєш, вже давно. Зараз обставини склалися так, що сам Бог нам допомагав, щоб усе було зручно: була драбина, були відповідні кувалди. Найшлися хлопці, які взялися мені допомагати. Весь ресурс, необхідний для такої акції – він знайшовся. А переконання і прагнення це зробити були завжди.

- Коли шукав побратимів для цієї справи, не боявся, що просочиться інформація?
- Дуже боявся. Тому шукав вибірково – серед тих людей, з якими вже мав справу. І не помилився.

- А яке твоє особисте ставлення до цього пам’ятника? Багато хто вважає його витвором мистецтва…
- У мене все дуже просто. Для мене він не є ніяким витвором, нічого надзвичайного я у ньому не бачу. Він є кат, як би хто над ним не працював. У Святому Письмі написано, що демон прийде в обличчі дуже гарному. Тому, навіть якщо він гарний, цей Ленін, він все одно демон, і його треба знищувати.

- Які ти бачиш глобальні наслідки вашої акції?
- Я не можу нічого передбачити. Розраховую на те, що тепер його знімуть, і дуже прагну, щоб знесли усі пам’ятники Леніну – в обласних центрах, в маленьких містечках, селах… Бо не годиться, щоб людина, яка патологічно ненавиділа українців, зруйнувала УНР, запровадила ЧК, концтабори, організувала перший голодомор – і їй ще досі вклоняються. Я свято вірю, що ми їх усі знесемо.

Спілкувалася Олена БІЛОЗЕРСЬКА.

 
Нова тема Відповісти

 
ВО "Свобода"
Олег Тягнибок - голова партії
Всеукраїнське об'єднання "Свобода"
http://www.tyahnybok.info

Виступає за:
захист прав українців
шану національних героїв та святинь
поширення української мови
тверду проукраїнську політику



ВО "Свобода"
Українська права партія,
зареєстрована в 1995, однак
діяла з перших років
здобуття незалежності. Програма ВО "Свобода" є
Програма захисту українців

Основні напрямки програми:
визнання голодомору та
репресій геноцидом українців,
захист української мови,
визнання ОУН-УПА,
національна справедливість



Лічильники

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET